Тоталітаризм Та Авторитаризм Загальні Риси

0
76

Типи політичних режимів

Разом з тим різні способи суспільного урядування – політичні режими – мають певні спільні ознаки, що дозволяють поєднувати їх в окремі типи політичних режимів. У сучасній політичній науці розрізняють тоталітарний, авторитарний і демократичний типи політичних режимів. З’ясувавши характерні ознаки кожного з типів політичних режимів, можна визначити, до якого з них належить конкретний режим урядування, що встановився в тій чи іншій державі.

Вважається, що термін „тоталітаризм” набув статусу наукової концепції після 1952 року, коли учасники одного з симпозіумів визначили його як ”закриту й нерухливу соціокультурну і політичну структуру, в якій будь-яка дія – від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів – спрямовується й контролюється з єдиного центру”[2]. Тоталітаризм – це політичний режим, в якому суспільство виявляється етатизованим, всеоохопно (тотально) підпорядкованим владі держави, якою у свою чергу безроздільно володіє одна політична сила чи партія. Це суспільство цілковитого одержавлення громадського (ба, навіть приватного) життя, суцільного контролю держави над усім, що відбувається в житті людей.

Звичайно, тоталітарний політичний режим встановлюється внаслідок державного перевороту й захоплення, узурпації влади. Хоча буває й так, що тоталітарне врядування запроваджують сили, які завоювали владу на виборах.

Саме так сталося в Німеччині, коли після виборів 1933 року там встановилося тоталітарне правління націонал-соціалістів. Так само і в багатьох республіках колишнього СРСР тоталітарних правителів було ”обрано” й ”переобрано” на виборах, на референдумах їм подовжували термін повноважень і навіть ”надавали” ці повноваження довіку.

Насправді такі ”вибори” й ”референдуми” не мають нічого спільного з волевиявленням народу – їх результати є наслідком широкого, систематичного застосування фальсифікацій, підтасовок, маніпуляцій, інтриг, ”адміністративного ресурсу” тощо. Недарма ж масове обурення громадян саме брутальними порушеннями правил проведення виборів з боку правлячої влади призвело у 2003-2005 роках до повалення тоталітарних режимів в Грузії, Україні й Киргизії.

Ознакою тоталітаризму є й те, що в рамках самого режиму будь-які призначення на керівні посади здійснюються залаштунково, перш за все за ознакою особистої відданості кандидата владі. Портфелі отримують за номенклатурним принципом тільки ”свої” або ті, хто має заслуги перед владою. Воля народу чи вимоги опозиції тут не мають жодного значення, понад те, їм надають вигляду злочинного замаху на існуючу систему, їх тлумачать як антиурядові виступи.

Формування структур тоталітарної влади здійснюється по закритих каналах, під пильним контролем панівних сил, які не допускають жодних несанкціонованих й непередбачених наслідків, керуються ідеологією збереження існуючого режиму за будь-яку ціну. Відсутність відкритих, легальних механізмів передачі влади, періодичної зміни особового складу її органів є однією з характерних ознак тоталітарних режимів. Отже, вони постають ще й як режими одноосібної влади. При цьому неможливість періодично оновлювати владу призводить до її занепаду й невідповідності потребам життя суспільства.

За тоталітаризму ухвалення суспільних рішень здійснюється кулуарно, одноосібно або обмеженою групою наближених до влади людей. Саме таку владу мають на увазі, коли говорять про ”ручне управління” суспільством, ”телефонне право” тощо. Якщо в суспільстві погоджуються з тим, що загальнозначущі рішення залежать виключно від волі ”начальства” (адміністрації установи, проводу правлячої партії чи ж глави держави), а не від волевиявлення людей (безпосереднього або ж через їхніх представників – депутатів) чи ж вимог чинних законів, це є безперечною ознакою існування тут тоталітарних порядків.

Ухваленню суспільних рішень тут можуть надавати вигляду «всенародних обговорень», «референдумів» тощо, але насправді, якщо режим і звертається до народу, все рівно усе вже вирішено без нього. Такі звернення тут є лише кокетливою формою легітимації потрібних владі рішень, формування згоди народу з ними. Ці рішення відображають волю лише носіїв режиму (правлячої партії чи керівної особи) або їхнє суб’єктивне бачення того, що потрібно для країни. Вони мінімальною мірою враховують потреби нації чи вимоги права.

Тоталітаризм – це режим адміністративного командування, диктату.

Диктат (від лат. dіcto – диктую, наказую) – повеління, припис, нав’язування умов, чиєсь рішення, що беззастережно нав’язується іншим як обов’язкове, строгий наказ.

Саме диктатом називається практика, коли хтось один вирішує усе за інших і велить робити так, як він вважає за потрібне. Коли в суспільстві встановлюється політичний режим, що відповідає такій практиці, його називають диктатурою.

Про радянські порядки, які були типовим прикладом тоталітарного режиму, їх засновники стверджували, що це диктатура пролетаріату. Насправді ж в СРСР влада аж ніяк не належала трудящим, а була диктатурою партії, що узурпувала її. Сучасне суспільство не повинно бути чиєюсь диктатурою, і державні закони мають не диктувати щось, а лише визначати те, що є забороненим.

Синонімами тоталітарного режиму є поняття ”абсолютизм”, ”автократія”, ”деспотія”, ”тиранія”.

За тоталітарного режиму відсутній поділ влади. Формально тут існують окремо головні органи державної влади – глава держави, парламент, уряд, суди. Але фактично всі вони бувають підпорядковані комусь одному – главі держави чи уряду, або й взагалі не державному органу, а політичній партії. Вони несамостійні у своїх рішеннях і діях, зобов’язані підтримувати й слухняно виконувати волю носія тоталітарної влади. Перш за все тоталітарна влада прагне підпорядкувати собі парламент – замість органу представництва інтересів виборців і ухвалення рішень для задоволення цих інтересів зробити з нього зібрання слухняних депутатів, які одностайно підтримають будь-яке спущене згори рішення. Яскравими прикладами такої практики є сучасна Білорусь, Казахстан, Росія.

За часів свого правління Л. Кучма неодноразово нарікав на те, з яким ”незручним” парламентом йому доводиться мати справу. Мовляв, депутати перешкоджають йому ефективно реформувати українське суспільство. Чи не є спроби екс-президента створити ”провладну більшість” в парламенті намаганням позбавити, як це властиво тоталітарному режиму, представницько-законодавчий орган його самостійності і цілком підпорядкувати єдиновладному правителю?

Тоталітаризм повністю заперечує демократію як народоправство, справедливість і поважання прав людини, а управління державним життям, подолання кризових ситуацій часто замінює репресіями й свавіллям з використанням армії та каральних органів. Тоталітаризм – це режим каральних санкцій і репресивного примушення громадян до виконання владної волі, що ніяк не відбиває існуючого права й не спирається на закон. Тоталітаризмом називають самодостатню владу, державу, яка цілком поглинула суспільство, спираючись на мережу інституцій ідеологічного й фізичного пригнічення особи. Тоталітарна влада штучно, на власний розсуд моделює суспільну свідомість і поведінку людей, через що відбувається відчуження громадян від влади.

У тоталітарному суспільстві конституційні гарантії прав і свобод особи виявляються фактично ліквідованими або вихолощеними. Головним засобом державної політики постають репресії, що виростають до масового терору держави проти власного населення. Зникає грань між політичними й неполітичними сферами життя, усе піддається політизації (приміром, може наголошуватися класовий, політичний характер математики або патріотичність вітчизняної практики ремонту взуття).

Тоталітаризм – це режим, у виникненні й існуванні якого величезну роль відіграє ідеологія[3]. Будучи усього лише фрагментарною свідомістю якоїсь окремої верстви населення, ідеологічна доктрина поширюється на ціле суспільство як обов’язкова для дотримання усіма система цінностей, вчення, яке ніхто не має права піддавати сумніву.

У ХХ столітті такими (доречно підкреслити, що це відбувалося у першій половині ХХ століття) ідеологіями, що складали світоглядне, доктринальне підґрунтя тоталітарних режимів, були комунізм в Росії, фашизм в Італії, нацизм в Німеччині.

Будь-яке вільнодумство, заперечення догматів панівної ідеології розцінюються режимом і сформованою ним громадською думкою як злочин, що вважається більш тяжким, ніж будь-який кримінальний вчинок. Поширюється й здійснюється вимога одностайності, однодумства. Тоталітаризм – це суспільство морального й інтелектуального диктату, монополії однієї думки, ідеалів і цінностей; суспільство безмежної демагогії.

Власне, тоталітарний диктат починається з вимоги знати, погоджуватися й всіляко демонструвати відданість ідеологічним настановам. Далі на цьому ґрунті відбувається моральне, фізичне, економічне тощо закріпачення людини.

За умов тоталітарного режиму виявляється перекрученим принцип лояльності громадян: вони тут не тільки не мають права виступати проти режиму, але ще й повинні повсякчас демонструвати свою відданість та любов до нього. Люди виявляються позбавленими окрім власності на майно ще й “власності” на особисте життя, контролюються не тільки їхні дії, а й думки.

Здається, що необхідно підкреслити місце репресивних органів у тоталітарному режимові.

Авторитаризм

Авторитаризмом (від лат. autorіtas – цілковита влада, вплив, наказ) називають режим жорсткого примушення до дотримання законів і виконання непопулярних але формально легальних і життєво необхідних для суспільства вимог. Авторитарний режим ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне усіма засобами затвердити й зберегти свою ефективність. Це стиль суспільного життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або окремої групи, обмеженням, звуженням політичних прав і свобод людей та громадсько-політичних організацій, жорсткою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив і повноважень представницьких інституцій. За авторитаризму відбувається значне посилення влади глави держави, який виконує ще й функції глави уряду і перебирає на себе законотворчу роль. Парламент виявляється фактично позбавленим прерогатив контролю за політикою держави, послаблюються інституції суспільної боротьби й тиску на урядову політику, а виборча система виявляється прилаштованою до потреб режиму особистої влади правителя. Не визнаючи серйозної опозиції у легальних формах, авторитарна влада усе ж погоджується з існуванням певного вільнодумства, допускає обмежену, керовану, часто позірну демократію (парламентські вибори, партійні змагання тощо). Справді демократичні засоби й форми управління державним життям, подолання кризових ситуацій часто виявляються замінені на репресії, із використанням армії та каральних органів. Авторитарні режими як правило спираються на армію. Військові втручаються в політичний процес аби покінчити з тривалою кризою, яку не вдається подолати ліберальними засобами.

Зразками авторитарного правління вважаються режими, що існували в Чилі, Іспанії й Південній Кореї у 70-80 роки ХХ століття. Саме авторитарним є пряме президентське правління, запровадження якого у надзвичайних ситуаціях (стихійні лиха, технологічні аварії, соціальні заворушення, несприятливі суспільно-економічні процеси тощо) передбачене законодавством багатьох країн. Криза влади породжує владу кризи, що робить необхідним встановлення режиму влади кризового суспільства.

Будь-яке державне правління може набути авторитарних ознак, якщо одна з її вищих інституцій (виконавча чи законодавча) або керівна ос найкраще, найбільш результативно їх розв’язувати; коли суспільні рішення ухвалюються з урахуванням думки громадян, вираженої їхніми представниками або й за їх безпосередньої участі; коли на відповідальні керівні посади призначають перш за все за ознакою фахового рівня, вміння результативно розв’язувати проблеми галузі та за ознакою служіння суспільству; коли вплив на владу здійснюється відкрито і прозоро, а головним суб’єктом такого впливу є громади; коли воля народу, виражена в законі, є обов’язковою для виконання урядовцями.

Встановлення демократичного політичного режиму зовсім не означає, що всім людям буде надане високе матеріальне забезпечення. Це не означає також гарантій того, що всі проблеми будуть розв’язані відповідно до вимог справедливості і законності. Демократія – це тільки створення умов, аби кожний власноруч міг забезпечити себе матеріально, захистити себе, свої права і добробут. Демократія – це наказ урядові не допускати порядків, які б обмежували права й свободи людей.

Упровадження демократичного правління в Стародавній Греції прийнято пов’язувати з реформами Солона у VI столітті до Р.Х. Ці реформи, а також наступна діяльність Клисфена були спрямовані на те, щоб зрівняти в правах усіх громадян Аттики незалежно від їхнього походження й майнового стану. Біднота була допущена до участі в народних зборах та суді. Однак демократизм встановленого тут політичного режиму (порівняно з нашими критеріями, звичайно) був вельми обмеженим – від участі в громадських справах були вилучені раби й жінки, та й можливість простих громадян впливати на законодавчі процеси часто виявлялася суто номінальною.

Відомо, що антична демократія насправді відрізнялася від наших уявлень про політичні ідеали. Це була “демократія тільки привілейованої меншості, елітарна демократія. Та й поняття “демос” є далеко неоднозначним, не однаковим для різних полісів. В Афінах, приміром, до складу демосу включалися досить заможні торгово-ремісничі верстви населення. Не слід забувати й про відверто експансіоністську політику афінського демосу. Такого звичайного для сучасного мислителя зв’язку між поняттями “демократія” та “свобода” (для усього населення), “демократія” та “рівність” – в античному полісі не існувало”[4].

Утвердження демократичних порядків у суспільстві історично пов’язують з утіленням у життя буржуазно-ліберальних ідеалів, відповідно до яких політичну демократію розуміють перш за все як визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб’єктом визначення характеру і змісту владних функцій, відносно якого державні установи виконують обслуговуючу роль; як право голосу під час виборів державного керівництва; як репрезентацію, представництво окремих верств населення в центрах прийняття державних рішень; як переважне право більшості при прийнятті спільних рішень; як ротацію, змінюваність посадових осіб.

Ознакою демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Демократизм передбачає також запровадження чітких, однозначних і обов’язкових для всіх правил, регламентів, процедур здійснення державних функцій.

Сучасний демократичні політичні режими спираються на такі принципи:

— визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб’єктом визначення характеру і змісту владних функцій, відносно якого інституції влади виконують обслуговуючу роль;

— володіння громадянами правом голосу під час виборів державного керівництва;

— репрезентація, представництво окремих верств i категорій населення у центрах прийняття державних рішень;

— переважне право більшості при прийнятті спільних рішень;

— ротація, змінюваність посадових осіб;

— право усіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних рішень на засадах загального, рівного виборчого права i здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо;

— запровадження чітких, однозначних і обов’язкових для всіх законів, правил, регламентів, процедур здійснення державних функцій;

— захист інтересів і прав меншості.

Демократичний політичний режим ще називають правовою державою – політико-територіальною організацією публічної влади, для якої характерно:

— поважання особи й недоторканості її прав, свобод і законних інтересів,

— суспільно-політичне представництво громадян на усіх рівнях державного управління,

— впровадження інституцій і процедур виявлення та здійснення волі народу,

— загальне, рівне й пряме виборче право,

— незалежність судової системи,

— свобода слова, друку, віросповідання,

— легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об’єднань, рухів,

— рівноправ’я громадян, обов’язковість та рівність вимог закону для усіх,

— вирішення питань і ухвалення спільних рішень за ознакою більшості із врахуванням і поважанням прав меншості.

Правовою вважається держава, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти (класу, нації) та прав народу перед правами держави.

Важливою властивістю демократичних порядків у суспільстві є ідеологічний плюралізм[5], коли суспільство і влада визнають право на існування й поширення будь-яких ідеологій (за винятком тих, що проповідують ненависть і ворожнечу між людьми). Власне, як змагання ідеологій, партійних позицій і програм виглядає сучасна цивілізована політична боротьба. Представники різних ідеологічних течій – лібералізму й консерватизму, соціалізму і комунізму, християнської демократії й ісламізму – пропонують свої проекти розв’язання суспільних проблем, а суспільство, громадяни роблять свій вибір з-серед них під час голосування. У такий спосіб вони надають владу певній політичній силі на певний, визначений проміжок часу, аби вона на ділі показала, що її пропозиція є найкращою. В противному разі з волі виборців в суспільстві встановлюється режим правління іншої партії й ідеології.

Обов’язковою умовою демократичного політичного режиму є вимога, аби встановлених в державі законів дотримувалися ті, хто перебуває при владі. Демократія стає реальністю, а не просто самоназвою країни, коли в суспільстві діє правило, відповідно до якого урядовці не можуть робити те, що не входить до кола визначених законом їхніх прерогатив, не можуть ухвалювати рішення й віддавати розпорядження з питань, що не належать до їх компетенції. Справжня демократія – це жорстка система адміністративного підпорядкування, чіткий розподіл керівних повноважень, обов’язкове й однакове дотримання законів усіма членами суспільства. Демократична правова держава – це ще й освічена, кваліфікована керівна верства, корпус управлінців, які здатні опікуватися більше загальнодержавними, ніж суто політичними справами, які поділяють етику громадського служіння. Це взаємна відповідальність держави (уряду) та громадян один перед одним.

Демократія – це не тільки вільні вибори і верховенство народу, не тільки плюралізм політичних інтересів, а ще й жорстка система державної субординації із чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але і через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним.

Влада кожної окремої політичної сили чи державного діяча є своєрідним політичним режимом. Режими, що мають подібні ознаки, об’єднують у типи – тоталітарні, авторитарні й демократичні. Знаючи характеристики цих типів, можна визначати, ознаки якого з них переважають у кожному конкретному випадку володарювання. Це, у свою чергу, дозволяє адекватно розв’язувати питання про ставлення громадян до чинного політичного режиму та про способи впливу на нього. Виглядає некоректним ставити питання про те, який тип політичного режиму встановлено в тій чи іншій країні. Натомість правильно говорити про те, ознаки якого типу переважають у врядуванні, політичному режимі кожного конкретного глави держави чи уряду.

Охарактеризувавши типи політичних режимів, з’ясуємо, якими є джерела їх встановлення та зміни.

Дата добавления: 2014-01-04 ; Просмотров: 878 ; Нарушение авторских прав?

Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет