Тоталітарний політичний режим. Термін «тотальний» (від лат. totalitas — повний, цілісний) належить Беніто Муссоліні і Джовані Джентіле (ідеологам фашистської Італії). У 30-х роках він одержав розповсюдження в англомовній пресі стосовно гітлерівського режиму. У західній політології феномен тоталітаризму гостро обговорювався з 50-х років ХХ століття (Х. Аренд, К. Фридрих, З. Бжезинський, А. Арон та ін.). Автори вважають, що тоталітарним можна називати той політичний режим, який має:
» єдину офіційну ідеологію, стосовно якої повинен жити кожен член суспільства і яка відображає все політичне життя;
» єдину масову партію, яка очолюється лідером-вождем;
» систему терористичного політичного контролю, усунення будь-якої опозиції режимові;
» монополію партії на контроль за всіма засобами масової інформації;
» монополію партії на контроль за збройними силами;
» централізоване керівництво економікою за допомоги бюрократичної координації.
Американський політолог М. Картис називає більш десяти ознак тоталітарності. Є й інші точки зору на проблему тоталітаризму. Зрозуміло, що як і кожне соціальне явище, тоталітарний політичний режим може мати багато визначень. Проте, незважаючи на кількість ознак, думки фахівців можна об`єднати одним загальним твердженням, що тоталітарний політичний режим тим і відрізняється від інших типів політичних режимів, що встановлює тотальний контроль над всіма сферами суспільного життя, над кожною особою, її діями і, навіть, думками. Цей загальний момент можна вважати тлумаченням суті тоталітарного політичного режиму.
Об`єктивними передумовами виникнення тоталітаризму були особливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізму, що поєднували процеси швидкого руйнування структур традиційного суспільства, суспільного життя, посилення соціальних функцій держави.
Ідейним джерелом тоталітаризму виступали соціалістичні та націоналістичні утопії початку ХХ століття, що містили раціоналістичне обґрунтування позитивно сформульованих цілей майбутнього суспільного розвитку. Політичні провідники тоталітаризму — масові вождистські партії, які прагнули до монополізації державної влади, пропагували «світле майбутнє» згідно із запропонованими ними символами віри.
Фундаментальною соціально-психологічною основою тоталітарного політичного режиму, який намагається створити «монопольну єдність» людей — є соціальний конформізм. Соціальний конформізм — це некритичне прийняття і прямування пануючим точкам зору і стандартам, стереотипам масової свідомості і пропагандистським кліше. До головних рис соціального конформізму відносяться: відсутність індивідуальності, рабська залежність від влади, маніпульованість, стандартність тощо. Тому соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні групи і прошарки населення, які найбільш сприйнятливі до пропаганди тоталітарних доктрин. Прихід до влади тоталітарно орієнтованих партій та їх кадрове злиття з державним апаратом вивели тоталітаризм із галузі політичних уявлень у галузь політичних реалій.
Таким чином, враховуючи ознаки тоталітаризму, можна стверджувати, що в чистому вигляді він був притаманний фашистським режимам, багато його рис налічував сталінізм і маоїзм, а також воєнно-диктаторські режими в країнах Латинської Америки, Африканського континенту і Азії після розвалу колоніальної системи. Політичний досвід ХХ ст. доводить, що тоталітаризм виступає як глухий кут еволюційної спіралі світового розвитку.
Одним з альтернативних тоталітарному виступає авторитарний політичний режим (від лат. autoritas- влада). В основу авторитарного режиму покладено зосередження більшості влади в руках однієї особи чи групи осіб.
Авторитаризму, як методу управління, притаманні:
» скасування або значне обмеження політичних прав і свобод громадян;
» обмеження діяльності політичних партій та інших суспільних угрупувань, можливості опозиції зведені до мінімуму;
» народ не визнається як головне джерело і суверен влади;
» дії державних інститутів суворо регламентуються;
» не реалізується принцип поділу влади.
Головною опорою авторитарних режимів є домінуючі вертикальні силові структури влади — армія, каральні органи. Способи володарювання переважно силові, жорстоко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливості будь-яких конфліктів, а, отже, і необхідність їх розв язання. Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм.
Слід розрізняти авторитаризм і тоталітаризм. На відміну від останнього авторитаризму властиві певні елементи демократизму, зокрема, автономія особистості і суспільства в неполітичних сферах.
Пом`якшеними варіантами авторитаризму є конституційні форми влади, за яких формально допускається поділ влади, багатопартійність, відмова від тотального контролю над суспільством, обмежені вибори парламенту при домінуванні виконавчої влади.
Авторитарні політичні режими найбільш поширені в історії людства. Найвідомішими його формами є:
» військовий режим, що має кілька різновидів ( військово-диктаторський, військово-демократичний,військового державного перевороту, авторитарний преторіанізм,що базується на насиллі найманих військ);
» монархічний режим (абсолютна монархія, дуалістична монархія); теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;
» персоніфікований режим (персональна тиранія, в якій влада належить вождю й спирається, передусім, на поліцію; матримоніальна тиранія, де влада впродовж тривалих років передається спадково).
Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався військовий режим так званого «нового» або «м`якого» авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення «нової держави», але й реалізація серйозних економічних реформ, які б забезпечили вихід держави посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше еволюційне переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклад тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Чилі, держави Східної Європи. Така популярність авторитаризму продиктована його достоїнствами, особливо в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля на вирішенні певних питань. Все це надає привабливості авторитаризму й спонукає владні структури до застосування його методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ.
