Переважна більшість людей прекрасно розбирається в таких поняттях, як демократія і диктатура. Запитайте про це жителя самого глухого села, що має середню освіту, і він легко дасть визначення згаданих слів і вкаже, яка між ними різниця.
Але далеко не кожен, навіть дуже освічений індивідуум зможе виразно пояснити, чим відрізняється авторитарний режим від тоталітарного. Для багатьох людей обидва слова є синонімами. Однак це не так, і в даній статті ми докладно про це розповімо.
Авторитаризм (авторитарний режим) – явище, суть якого полягає в концентрації влади в межах однієї групи однодумців або ж в руках однієї людини. Будь-яка серйозна опозиційність до влади неможлива або ж носить декоративний характер. Однак в неполітичних сферах життя держави (культура, приватне життя, економіка і ряд інших сфер) можливий вільний прояв особистості і творчості.
Головне правило – щоб ця відносна свобода не зачіпала чинну владу в негативному плані.
До речі, зазвичай будь-який авторитарний режим рано чи пізно приходить до формату одноосібної диктатури, навіть якщо він починався з влади певної групи осіб. Держави з авторитарним ладом існували завжди і у великих кількостях. Не виняток і нинішній час, наприклад: Марокко, Саудівська Аравія – яскраві представники абсолютистських монархій; військові режими недавнього минулого – генерал Перон в Аргентині, Чилі на чолі з Піночетом.
Тоталітарний режим можна образно назвати «сином авторитаризму», так як практично він є подальшою стадією його (авторитарного режиму) розвитку. У тоталітарній державі при владі завжди знаходиться одна людина, що володіє правами «бога», і неважливо, як її називають – диктатор, цар, вождь, фюрер або генеральний секретар. Хоча зовні може існувати якась подоба колективного управління. Яскравий приклад – ЦК КПРС в нашому недавньому минулому, де вся реальна влада на ділі була зосереджена в руках генсека партії.
При тоталітаризмі влада прагне до повноцінного контролю над усіма сферами життя суспільства, аж до думок. Будь-яке інакомислення, думка, відмінна від «царської», розглядається як злочин проти держави і карається владою, причому найчастіше з крайньою жорстокістю. Класичними представниками тоталітаризму вважаються політичні режими:
- Адольфа Гітлера в Німеччині;
- Йосипа Сталіна в СРСР;
- Беніто Муссоліні в Італії, і це далеко не повний список.
Наведемо два типові приклади, які характеризують дані політичні режими.
У середині 20-го століття до влади в розбитій і розореній Німеччини (після поразки в 1-й Світовій війні) прийшла Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСДАП). У перші кілька років влада націонал-соціалістів була авторитарне правління, головною метою якого було підняття економіки і зміцнення військової могутності держави. Однак дуже швидко влада зосередилася в руках однієї людини – фюрера (вождя) партії Адольфа Гітлера.
З цього моменту стартувала стадія стрімкого переродження авторитаризму в тоталітаризм. Цікаво, що сам період авторитарного правління був настільки невиразним і розмитим, що історики зазвичай його згадують побіжно, як факт, що не заслуговує серйозного наукового дослідження.
Почалося повсюдне і насильницьке насадження нацистської ідеології, створення потужного поліцейсько-ідеологічного апарату для тотального контролю над громадянами Німеччини, причому проживають не тільки на території Рейху, а й поза його межами. У країні регламентувалося і контролювалося практично все можливе і неможливе.
Культура, медицина, спорт – всі області діяльності людини потрапили під жорсткий, невсипущий нагляд. Німеччина перетворилася в добре налагоджену машину, де кожен гвинтик знав своє місце і свою задачу. На щастя, цей монстр проіснував дуже недовго, але бід всьому людству приніс чимало.
У 1973 році 11 вересня з цієї кодової фрази в Чилі почався військовий заколот під проводом генерала Аугусто Піночета.
Заколот був кривавим і успішним. У південно-американській республіці на довгі роки запанувала військова хунта. Однак режим Піночета жодним чином не можна назвати тоталітарним. Так, це була диктатура; так, група військових повністю привласнила собі право розпоряджатися долею цілої країни; так, будь-які спроби опору жорстоко придушувалися.
Але в той же час була дана повна свобода економіці. Приватному бізнесу включили зелене світло. Дозволялося все, що йшло на користь державі. З’явився навіть термін «чилійське чудо». Зараз йде багато суперечок з приводу того, чи була ефективна чилійська економічна модель або це була звичайна «піраміда», яка врешті-решт звалилася. Однак мова в нашій статті йде не про це. Головним залишається той факт, що влада не втручалася в бізнес, економіку, медицину, спорт, що абсолютно неможливо при тоталітарному режимі.
Ідеологія
При авторитарному режимі роль ідеології вторинна.
Головне завдання влади – заставити громадян виконувати поставлені завдання, які, як правило, цілком зрозумілі і прийнятні для більшості населення.
Тоталітарному режиму потрібна чітка і всеосяжна ідеологія. Вона потрібна для обґрунтування злочинів, які дуже часто здійснюються «вождями-фюрерами» проти власного народу. Вона повинна підводити виправдовувальну базу під злочини, які часто відбуваються проти інших народів. Вона потрібна для зомбування людей в потрібному ключі. Без ідеології такий політичний устрій довго не протягне.
Люди, які думають інакше, не подобаються жодному з описуваних режимів влади. Однак авторитаризм дозволяє мати опозицію, якщо вона безпосередньо не загрожує існуючим порядкам. Такі опоненти отримали назву «кишенькова опозиція».
У більшості випадків це діячі, які в молодості щиро хотіли «перевернути світ», але з часом влада довела їм безперспективність боротьби проти неї. І колишні «потрясателі основ» тихо і мирно перейшли на утримання правлячого політичного режиму, регулярно проводячи нешкідливі акції протесту і подаючи голос за командою згори.
Зовсім інше ставлення до таких товаришів у тоталітарної влади. Думка про те, що хтось може щось сказати проти існуючої «лінії партії», призводить режим в лють. Будь-який «баламут» негайно карається, причому дуже часто з крайньою жорстокістю – «щоб іншим неповадно було». Тому поява опозиції, навіть «кишенькової», при тоталітаризмі неможлива. Вона просто не встигне вирости.
Свобода
І тут обидва режими дуже схожі. Однак відмінність авторитарного режиму від тоталітарного в цьому питанні має місце, і досить істотне.
Авторитаризм допускає певну незалежність особистості в приватному житті і за напрямками, які ніяк не пов’язані з політикою і порядками, встановленими владою. Це стосується в першу чергу економіки, спорту, медицини та деяких інших областей діяльності людини. Однак культура, духовні сфери вже піддаються жорсткій цензурі на предмет критики існуючої влади.
Тоталітарний режим все тримає під жорстоким контролем.
Сама його суть не дозволяє, щоб звичайний громадянин вийшов за рамки жорстко встановлених правил і порядків. Все має бути ретельно розписано і зарегламентировано. Режим ростить безініціативних і тупих виконавців його, часом найжахливіших, наказів.
Вожді присутні і там і там. Однак в авторитарному форматі роль лідера не так веліка, як при тоталітарному режимі. Головне поле діяльності авторитаризму – політика, політичний устрій держави. І, оскільки «цар» не втручається в приватне життя громадян, його вплив на їхні уми не занадто сильно – відповідно і ставлення співгромадян до свого лідера набагато критичніше, ніж у його опонента (при тоталітаризмі).
Відомі випадки, коли громадяни щиро зневажали свого лідера і сміялися над ним.
До речі, це явище зустрічається і на пострадянському просторі, де деякі республіки розваленого СРСР являють собою типові авторитарні формування, лідери яких не особливо користуються повагою народу.
У тоталітарній державі вождь – це зовсім інша іпостась. Ми не дарма вжили цей релігійний термін, адже найчастіше лідери таких держав обожествляються ще за життя. Досить згадати Сталіна і Гітлера. Обов’язкова риса вождів тоталітаризму – сильна харизма.
Народ повинен щиро любити свого вождя-фюрера і вірити в нього. Саме на цьому ґрунтується побудова тоталітарної влади.
Згадайте будь-яку тоталітарну державу. Завжди в першому акті тоталітарної вистави на сцені присутній сильний, авторитетний лідер, який закладає основи майбутньої абсолютної влади і бере під контроль всю країну в прямому і переносному сенсі. Надалі лідери починають слабшати і вироджуватися, в результаті фінальна сцена у всіх подібних режимів однакова – повний крах.
Закон
Закон і порядок є запорукою благополуччя будь-якої держави. На жаль, ця аксіома дуже погано сприймається обома режимами. Правда, авторитарна система ще більш-менш підтримує законність в областях, які не зачіпають її прямих інтересів, – про них ми вже не раз згадували, тому не будемо повторюватися. У таємній області для будь-якої авторитарної держави – в політичній системі – конституція, юридичне право відходять на десяте місце. На перше місце виходять політичні інтереси правлячої еліти та її лідера. І вони дотримуються без всякої оглядки на закони.
У любителів тоталітаризму справи йдуть ще гірше. Тут закон є не більше ніж ширмою, серпанком, що прикриває абсолютне беззаконня. У будь-якій області, в будь-якому питанні, якщо влада вважатиме вас потенційною загрозою, ви будете нещадно роздавлені.
Причому будь-яке, найбільш жахливе рішення буде прикрито ідеологією, казками про загрозу безпеці державі, вождю (улюблена тема тоталітарного режиму).
Катування, страти, викрадення і вбивства неугодних – ось далеко неповний арсенал «законних» дій тоталітарної системи. Звільнення з роботи без права на працевлаштування, психіатрична лікарня, висилка з країни, позбавлення всіх матеріальних і соціальних благ вважаються вже мало не демократичним впливом на переслідуваних. Особистість, яка була піддана таким покаранням, повинна бути щаслива і дякувати владі за виявлену м’якість.
Сподіваємося, що уважний і вдумливий читач зрозумів з нашої статті, в чому різниця між авторитарними тоталітарним режимом. Наостанок хочемо зауважити, що обидві системи правління регресивні і неефективні.
В кінцевому підсумку такі методи правління призводять до революцій, воєн і нерідко до загибелі самої держави, а то й цілого народу.
Історія просто рясніє подібними прикладами.
Однак, на жаль, слід визнати, що обидві системи дуже живучі, і викликано це не об’єктивними факторами, а недосконалістю людської особистості, її навіюваністю і вірою в порожні слова. Будемо сподіватися, що подальший розвиток людства призведе до повного зникненняцих державних атавізмів з нашого світоустрою.
