Зміст теми: 1. Предмет та специфіка етики, її структура. 2. Сутність моралі і особливості її функціонування. 3. Проблема морального вибору, співвідношення моральної мети і засобів.
Мораль – це розум серця (Г.Гейне).
Моральне – це покора в свободі (Г.Гегель).
Предмет та специфіка етики, її структура
Термін “етика” вперше був введений Аристотелем для позначення особливого розділу філософії, а саме — вчення про моральну діяльність та чесноти. Сама етимологія цього поняття пов’язана з давньогрецьким словом “етос” (ethos), яким позначали спочатку звичне місце мешкання, а потім уже просто звички, звичаї, характер, образ думок.
Згодом етика із розділу філософії перетворилась в самостійну філософську дисципліну – філософію моралі. Етика є філософським вченням, предметом якого є мораль, а центральною проблемою – добро та зло. Етику цікавлять питання людської поведінки та відношення між людьми. Не випадково етику іменують “філософією практичного життя”, яка досліджує життєву практику та повсякденну поведінку людини. Історично склалося так, що етика – це філософське вчення і особливість її в тому, що вона репрезентує нормативно-практичну частину філософії. Як частина філософії, етика разом з тим має свою специфіку: якщо філософія вивчає гранично загальні принципи відношень людини та світу, то етика – моральні принципи відношення людини зі світом та іншими людьми.
Як теорія моралі етика вивчає її генезис, сутність, специфіку, виявляє механізми морального регулювання людської життєдіяльності, критерії морального прогресу. Етика розглядає структуру моральної свідомості суспільства та особистості, аналізує зміст та смисл таких категорій як добро і зло, справедливість, обов’язок, честь, совість, свобода і відповідальність, щастя, сенс життя. Кожна розвинута етична система містить в собі певну нормативну програму гідної поведінки.
На питання, чи можна навчити людину моралі, озброївши її етичними знаннями можуть бути різні відповіді, зокрема: мораль можна і треба вивчати, але не можна моралі навчити — моралі можна лише навчитися. Ця думка ґрунтується на ідеї про дві сторони етики – гуманістичної та авторитарної.
В історії людства були періоди, коли етика та мораль були спрямовані на людину, яку вважали вищою цінністю та ціллю. Це і є гуманістична етика. Якоюсь мірою основи гуманістичної етики були проголошені І.Кантом в його категоричному імперативі, що вимагає ставитися до іншої людини не “лише як до засобу, але і завжди в той же час і як до мети”. Гуманістична етика спирається на віру в людину, її автономність, незалежність, свободу та розум, вважаючи, що людина здатна самостійно розрізняти добро та зло та правильно давати етичні оцінки.
Якщо в гуманістичній етиці людина сама і творець, і виконавець моральних норм – вона їх створює, регулює і дотримується, то в авторитарній етиці визначення того, в чому полягає благо людини, встановлення законів та норм поведінки здійснюється зовнішнім чинником — авторитетом, який спирається на страх, залежність чи насильницький (фізичний або моральний) примус, тобто люди є лише виконавцями моральних настанов. Зазначимо, що авторитарна та гуманістична – це не дві різні етики, а дві сторони, дві можливості одного феномена. Це означає, що в одну і ту ж епоху вони можуть паралельно співіснувати та діяти в якості регулятивів.
Принципи гуманізму, терпимості, поняття добра, співчуття, совісті, сенсу життя – все це складає предмет вивчення етики, виступає гуманістичною основою формування особистості. А такі якості особистості як патріотизм, почуття обов’язку, справедливості, честі, гідності являють собою поняття етичного плану, і вони не можуть бути сформовані без свідомого вибору, який передбачає їх знання та розуміння людиною.
Саме вивчення етики має допомогти людині шукати відповіді на вічні питання: що таке добро та зло? в чому сенс життя? що таке щастя? в чому моральний обов’язок людини? як співвідносяться цілі та засоби їх досягнення? в чому полягає свобода та відповідальність людини перед собою, перед іншими людьми, перед своїм часом? Ці проблеми встають перед кожною людиною. Етика не нав’язує готових відповідей на ці складні питання, але вона дає ту необхідну основу, той орієнтир, котрий допоможе людині, особливо молодій, вирішувати їх самостійно.
В структурі сучасної етики виділяють такі основні розділи:
— історія етики та моралі, що розглядає процес розвитку етичних вчень, а також генезис і еволюцію моралі з глибокої древності до сучасності;
— теорія моралі, що розглядає сутність моралі, її основні принципи та категорії, структуру, функції та закономірності розвитку;
— нормативна етика – обґрунтування моральних норм вищими цінностями;
— прикладна етика – вивчає норми поведінки у певних ситуаціях і сферах життя: біомедична, екологічна, господарська тощо.
Сутність моралі та особливості її функціонування
Мораль – одна з найдавніших форм суспільної свідомості, що виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поведінку людей в різних сферах їхнього життя за допомогою норм, заборон і вимог. Етимологічно термін «мораль» походить від латинського слова «mos» (множина «mores»), що означає “звичай”, “поведінка”.
Мораль — не єдина система регуляції суспільної поведінки. Поряд з нею в суспільстві діють звичаї — стереотипні форми соціальної поведінки, що відтворюються на основі звички, а також правова регуляція. На відміну від правових, моральні норми характеризуються тим, що вони поширюються, по-перше, на всі сферистосунків між людьми, а також на відносини людей до природи; по-друге, на такі вчинки, що не входять у компетенцію норм права (наприклад, безтактність, байдужість); по-третє, на всіх людей, незалежно від сфери їхньої діяльності, соціального статусу. Крім того, моральні норми формуються в повсякденній практиці як відображення життєво-історичного досвіду людей і підтримуються силою суспільної думки, усіма без винятку членами суспільства, в той час я правові приписи формулюються і проводяться в життя спеціальними установами, силою державної влади. Якщо основними поняттями права виступають «законне» і «незаконне», «правомірне» і «неправомірне», то основними поняттями моралі є «добро», «зло», «справедливість», «обов’язок», «совість», «честь», «гідність», «щастя», «сенс життя».
Існують різні концепції виникнення моралі. Найбільш поширеними є: релігійні, які стверджують, що мораль дається людині від Бога і моральна природа людини незмінна; натуралістичні (соціал-дарвінізм, євгеніка, фрейдизм) — виходять з того, що мораль споконвічно закладена в людині самою природою; соціологізаторські (наприклад, марксизм) пов’язують існування моралі винятково з розвитком суспільства як відповідь на його потреби.
Мораль постає в двох основних формах: як особистісні якості (мужність, милосердя, відповідальність, чесність, щедрість, стриманість тощо); як сукупність норм суспільної поведінки і оціночних уявлень (не вкради, не вбий, справедливо, доброзичливо, порядно тощо).
Основними структурними елементами моралі виступають:
— свідомість — переконання, наміри тощо;
— моральні норми — найпростіша форма моральних приписів, в яких відображаються усталені потреби людського співжиття та відносини; вони можуть носити характер як позитивних вимог (“будь чесний!”, “поважай старших!”), так і заборон (“не кради!”);
— моральні якості людини (доброчинності), котрі проявляються у її вчинках;
— моральні принципи, котрі складають стрижень моральної орієнтації людини — егоїзм, альтруїзм тощо; принципи є тією основою, котра визначає вибір людиною того чи іншого варіанту поведінки, дотримання нею тих чи інших моральних норм;
— моральні цінності — суспільні установки, імперативи, цілі та проекти, котрі виражені у формі нормативних уявлень про добро та зло, справедливе та несправедливе, про сенс життя та призначення людини тощо; поділяються за ступенем їх розповсюдженості і значимості на загальнолюдські, групові та індивідуальні; особливе місце займають вищі моральні цінності;
— моральні ідеали — найвищі моральні вимоги, взірці найбільш цінних і досконалих моральних орієнтирів і прикладів для наслідування.
Дуже важливим є питання про призначення моралі. Відповісти на його допоможе нам розгляд основних її функцій, що тісно взаємопов’язані і переплітаються між собою. Провідною з них є регулятивна, що полягає у впорядкуванні поведінки людей та суспільства в цілому за допомогою моральних кодексів, традицій, релігійних норм тощо за допомогою схвалення або осуду з боку громадської думки та моральної самооцінки особистості. Мораль не лише регулює взаємовідносини людей, але й впливає на формування людської особистості, її самосвідомості тобто здійснює виховну функцію. Вона забезпечує трансляцію морального досвіду, традицій і звичаїв новим поколінням і самовиховання людини протягом усього її життя; основними агентами цієї функції виступають батьки, вчителі, засоби масової інформації, література, мистецтво, громадська думка. З виховною тісно пов’язана пізнавальна функція моралі, що полягає у наданні людині етичних знань, котрі допомагають їй керувати своєю поведінкою, почуттями, емоціями в ході спілкування тощо. Ціннісно-орієнтуюча або аксіологічна визначає моральну орієнтацію особистості на смисложиттєві цінності, зокрема — настанову на добро. Оскільки мораль виступає і необхідною умовою, і результатом людського спілкування, яке неможливо уявити без моралі, то важливою функцією моралі слід вважати і комунікативну.
Проблема морального вибору,
співвідношення моральної мети і засобів
Проблема вибору є проблемою, з якої власне й починається етика як теорія моральної діяльності. Адже людський вчинок набуває морального виміру лише тоді, коли він ґрунтується на виборі у полі протистояння Добра і Зла. Іммануїл Кант, який першим здійснив теоретичний аналіз моралі, виводив її із автономії волі, яка визначається не зовнішніми причинами – природною необхідністю або божественною волею, а тим законом, який вона сама ставить над собою, визнаючи його вищим і єдино можливим — категоричним імперативом. Отже, суто моральна проблематика починається там, де йдеться про вибір людиною тих чи інших намірів, цінностей, варіантів поведінки, цілей тощо. Свобода волі як здатність людини вільно визначати свою власну життєво-практичну спрямованість стає з усіх різновидів свободи найбільш істотною.
Моральна діяльність — найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Вчинок можна визначити як акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де вони ставляться під сумнів або заперечуються. Вчинок містить три компоненти:
— мотив — морально усвідомлене спонукання здійснити вчинок;
— результат — матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають певне значення;
— оцінка оточуючими як самого вчинку, так і його результату і мотиву.
Оскільки кінцеві результати людських вчинків далеко не завжди збігаються з мотивами, то звідси випливає така етична проблема: як ми повинні оцінювати людські вчинки – за їхніми мотивами чи результатами, котрі вони спричиняють. В етичній теорії, зокрема, давно вже існує так звана теорія моральної доброти, котра наголошує на виключному значенні мотиву у моральній оцінці людської діяльності. До її найбільш відомих прихильників можна віднести М. Лютера (1483-1546), І. Канта (1724-1804), Ж.-П. Сартра (1905-1980). Теорія моральної доброти акцентує увагу на моральному контролі над внутрішнім станом людини в найбільш безпосередніх її проявах, коли в якості головного критерію оцінки вчинків виступає чистота моральних намірів. Так, І. Кант наполягав на тому, що при виконанні морального обов’язку важливим є не конкретний зміст і результати вчинку, а, в першу чергу, наміри людини, котрі повинні витікати із почуття безкорисливої поваги до обов’язку та готовності беззастережно підкорятись йому.
Інша, протилежна точка зору, котра в етичній теорії набула назви етичного консеквенціалізму (від лат. consequentia – наслідки), виходить з пріоритету при встановленні морального значення вчинку результатів, наслідків і репрезентована такими напрямками в етичній науці як гедонізм та утилітаризм. Можна сказати, що консеквенціалістськими є всі моралі, де першочергова увага звертається на задоволення певних потреб людини, виконання нею певних соціальних функцій.
Консеквенціалістська етика в порівнянні з теорією моральної доброти є більш поміркованою і схильною до врахування людських недоліків та слабких сторін – мінливості вдачі, слабкості волі, тиску зовнішніх обставин тощо. Натомість, вона вимагає від людини не просто доброго наміру, “внутрішнього благочестя” (М. Лютер), а чіткої відповідності намірів результату, обов’язкового доведення започаткованої справи до кінця, що, в свою чергу, потребує довготерпіння, розсудливості, наполегливості, методичності та безпристрасності у досягненні мети. Не випадково Ф. Ніцше людину, котра приймає для себе дану етичну позицію, називав людиною “довгої волі”.
Слід сказати, що обидві зазначені точки зору тісно пов’язані між собою. Нерідко людину ми оцінюємо за її мотивами і намірами, усвідомлюючи при цьому, що самі ці наміри та мотиви не будуть етично досконалими, якщо вони не втіляться у конкретній дії, не будуть відповідати об’єктивному результату. Лише тоді наміри та мотиви зможуть набути реального значення. З іншого боку, моральна вагомість позитивного результату людської дії набагато зросте, якщо вона буде здійснена не навмання, імпульсивно, а як результат втілення добре осмисленого задуму, спрямованого на послідовне та реальне утвердження добра.
Людина у своїй діяльності виконує двоєдину задачу: покладання мети та пошуку засобів її реалізації. Проблема співвідношення мети та засобів її досягнення набуває важливого етичного виміру, котрий був предметом розгляду на протязі усієї історії розвитку етичної та філософської думки. Всі можливі шляхи вирішення даної проблеми зводяться до трьох основних точок зору, котрі принципово різняться між собою.
Сутність першої, котра є, по суті, виявом імморалізму, стисло можна розкрити в гаслі: “Мета виправдовує засоби”, котре приписують Іньїго Лойолі (1491-1556) — засновнику католицького ордену єзуїтів, діяльність якого є класичною ілюстрацією втілення цього принципу. Доктрина, що ґрунтується на даному принципі, в політиці більш відома як “макіавелізм” — за ім’ям історика та політичного діяча епохи Відродження Ніколо Макіавеллі (1469-1527), котрий розглядав політичний прагматизм у якості взірця для державних діячів того часу і закликав не нехтувати ніякими засобами в ім’я досягнення “високої та благородної” мети.
Альтернативну точку зору — моралістичну, у котрій принципово відкидається можливість використання сумнівних у моральному відношенні засобів досягнення мети, представляють американський філософ та письменник Г. Торо (1817-1862) — фундатор принципу “неучасті” й “громадянської непокори” та Л. Толстой (1828-1910) – автор концепції “непротивлення злу насильством”. Започатковані ними ідеї вже в ХХ столітті розвинули в цілісну ідеологічну систему Махатма Ганді та М.Л. Кінг.
І, нарешті, третя точка зору пов’язана з усвідомленням чіткої діалектичної взаємообумовленості цілей та засобів. Теоретично обґрунтував її німецький філософ Г. Гегель (1770-1831), який відводив меті роль визначення засобів, а не їх виправдання. В залежності від мети потрібно обирати і засоби.
Усі окреслені основні позиції у розумінні співвідношення цілей та засобів в діяльності людини мають певні недоліки, хоча й кожна з них на сьогоднішній день залишається актуальною. Доцільність їх застосування повинна визначатись конкретною ситуацією, в першу чергу, ступенем культурного розвитку суспільства, в котрому породжуються та вирішуються подібні конфліктні та проблемні ситуації.
