Авторитаризм: визначення, суттєві риси
Авторитаризм (від лат. autoritas – цілковита влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об’єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу.
Основні ознаки авторитаризму:
— перевага в діяльності державних органів методу адміністрування, диктату (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем);
— концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів;
— здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій;
— звуження сфери гласності та виборності державних органів;
— обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;
— відчуження народу від влади;
— відсутність єдиної ідеології;
— опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;
— при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;
— обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об’єднань громадян;
— органи влади діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням політичної доцільності.
Виборча система сучасної України.
ЗУ «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 10.07.2010. Стаття 2. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системоювідносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), селища.Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою: 1) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті;2) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах (далі — одномандатні мажоритарні виборчі округи), на які поділяється територія відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, міста, району в місті.Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною системоювідносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), селища, міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.
ЗУ «Про вибори народних депутатів України» від 18.11.1993 НЕ ДІЄ.
ЗУ «Про вибори Президента України» від 05.07.1991. Для проведення виборів Президента України Центральна виборча комісія утворює 27 виборчих округів (по одному в Республіці Крим, областях України, містах Києві і Севастополі).
Види політичної стабільності.
Політична стабільність — складова частина загального поняття стабільності держави. Синоніми «стабільності» — «постійність», «незмінність», «стійкість». «Політична стабільність розглядається, як психологічна спроможність населення зберегти спокійну поведінку, незважаючи на зовнішні чи внутрішні несприятливі умови
Політична стабільність у вітчизняній літературі розуміється як:
— Система зв’язків між різними політичними суб’єктами, що характеризується певною цілісністю та ефективністю функціонування самої системи.
— Впорядковані процеси в політиці, суперечливість і конфліктність яких регулюються за допомогою політичних інститутів.
— Згода основних соціальних і політичних сил з приводу цілей і методів суспільного розвитку.
— Стан політичного життя суспільства, що виявляється в стійкому функціонуванні всіх наявних в суспільстві політичних інститутів, пов’язане зі збереженням і вдосконаленням структур, з якісною їх визначеністю.
— Сукупність політичних процесів, що забезпечують буття і розвиток політичних суб’єктів у політичній системі.
Политическая стабильность по сферам воздействия может быть разделена на внутреннюю и внешнюю:
— внутренняя сфера является условием успешного осуществления реформ, направленных на качественную трансформацию общества и проведение политики в целях достижения гражданского мира и согласия, установления социального порядка. Достижение политической стабильности в обществе предполагает снижение политической напряженности в отношениях между различными политическими партиями (объединениями) и социальными группами людей, интересы которых они призваны выражать. Снятие напряженности и достижение на основе компромисса общественного согласия способны создать устойчивые предпосылки для поэтапного реформирования российского общества без серьезных политических потрясений;
— внешняя сфера политической стабильности реализуется по мере развертывания сотрудничества между различными государствами в отстаивании мира и предотвращении вооруженных конфликтов.
Политическая стабильность, различаясь по способам достижения, может быть демократической и авторитарной.
— демократическая стабильность, исходя из гуманистических и нравственных средств достижения, характеризуется отсутствием социальных потрясений в обществе (гражданской войны, вооруженных конфликтов, национальных столкновений, экономических кризисов и др.), благоприятными условиями для развития демократии и свободы, гуманистическим решением национальных и региональных проблем;
— авторитарная политическая стабильность достигается, как правило, благодаря господству в обществе военно-политических сил и характеризуется установлением политического режима диктаторского толка.
Политическая стабильность по степени надежности характеризуется следующими уровнями: высоким, средним, низким.
По масштабу (территориальному охвату) политическая стабильность классифицируется следующим образом: локальная, региональная, общегосударственная и глобальная.
— Локальная стабильность свойственна минимальному числу взаимодействующих административно-территориальных единиц, имеющих общие административные границы.
— При региональной политической стабильности увеличивается число ее носителей — взаимодействующих территориальных образований.
— Общегосударственная политическая стабильность распространяется на все пространство государства.
— Доминирующей особенностью глобальной политической стабильности является отсутствие мировой войны.
Види та напрями політики.
По сферам жизни общества можно выделить следующие виды политики:
• экономическая — регулирование отношений между гражданами и социальными группами в экономической сфере;
• социальная — регулирование отношений между гражданами, социальными группами по поводу их места в обществе;
• национальная — регулирование отношений между нациями, национальными группами;
• культурная — регулирование отношений между гражданами, социальными группами в духовной жизни;
• государственно-административная — регулирование отношений во властно-политической сфере, политика государственно-административного строительства.
• местная — регулирование вопросов местного значения, связанных с развитием муниципального объединения (села, города, района);
• региональная — регулирование вопросов, связанных с развитием региона (субъекта федерации);
• общегосударственная — регулирование вопросов, связанных с развитием общества в целом;
• международная — регулирование отношений между государствами, группами государств на международной арене;
• мировая (глобальный уровень) — регулирование вопросов, связанных с решением глобальных проблем современности.
• стратегическая (долгосрочная) — выбор наиболее значимых приоритетов развития общества, стратегических долговременных целей, определение путей и способов их достижения, генерального курса;
• тактическая (краткосрочная, текущая) — решение текущих вопросов, выработка и реализация оперативных решений.
По функциям государства (по области распространения):
• внутренняя политика — регулирование отношений между гражданами и социальными группами в различных сферах внутри государства;
• внешняя политика — регулирование отношений между государствами, группами государств и другими субъектами международных отношений на международной арене.
В зависимости от носителей и субъектов:
По объектам воздействия каждый вид политики подразделяется на отдельные направления, например, социальная политика включает молодежную политику, геронтологическую политику, семейную политику и т. п. В рамках экономической политики различают: промышленную, денежную, налоговую, инвестиционную, ценовую, таможенную политику и др.
Демократичні режими.
Демократія — ( від старогрецького DEMOS — народ і CRUTOS — влада ) -народовладдя — це одна з основних форм пристрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень по більшості; ідеал суспільного пристрою : свобода, рівність, пошана людської гідності, солідарність і т.д.; соціальний і політичний рух за народовладдя. З моменту виникнення демократія пов’язана з державою, а значить з примушенням, і в кращому разі є владою більшості над меншиною, а частіше всього формою правління добре організованої привілейованої меншини, більшою чи меншою мірою підконтрольної народу.
Демократичний режим — характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням його прав, що дозволяє йому робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.
Характерні риси демократичного режиму:
· Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори. «Змагання».
· Періодична виборність основних органів держави. Обмежений термін.Ззміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів, а не за бажанням якогось генерала.
· Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, зовсім не недостатнє.
· Рівність прав громадян на участь в управлінні державою: свобода створення політичних партій і інших об’єднань для виразу своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад в державі
Демократичні держави різні, але всі вони мають загальні об’єднуючі риси: 1 Народовладдя — тобто визнання народу джерелом влади, сувереном ( від франц. SOUVERAIN — носій верховної влади в державі ); 2 Уряд заснований на згоді керованих; 3 Правило більшості; 4 Правило меньшості; 5 Гарантії основних прав людини; 6 Вільні і чесні вибори; 7 Рівність перед законом; 8 Справедливе судочинство; 9 Конституційне обмеження уряду; 10 Соціальний, економічний, ідеологічний і політичний плюралізм; 11 Цінності співпраці і компромісу.
Різновиди демократичного режиму: а) демократично-ліберальний; б) демократично-консервативний; в) демократично-радикальний.
Джерела легітимності влади.
Легіти́мність — це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена згідно із процедурою, передбаченою законами. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Вебер виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.
Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. геронтократія — влада старійшин; патріархальна — влада племінних вождів; патримоніальна — влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації — монарх як помазаник Божий; влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху
Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір’ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю.
Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов’язковими і для народу, і для керівництва
Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір’я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу.
Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб’єкти: 1) населення; 2) уряд; 3)зовнішньополітичні структури. До того ж додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається у високому рівні життя населення.
Нації як суб’єкти політики.
Політичні нації – це ті державні народи, представники яких вирішують питання своєї національності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей. Вони сформувались там, де сильна й централізована держава виникла раніше, ніж відбувалася культурна консолідація народу, а отже, владні інститути мали змогу сприяти цій консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи для цього навіть методи примусу.
Етнічні нації – це ті народи, що вбачають у своїй етнокультурній амо ідентиф головне джерело національної амо ідентифікації і підставу для утворення власної держави. Вони виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався під керівництвом інтелектуальної еліти.
Для нації як базового суб’єкта політичної діяльності характерний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, творення власної держави, розуміння своєї базовості щодо державних органів влади та інших політичних структур. Вони є важливим учасником політичного процесу в державах, що утверджують свою незалежність, а також в багатонаціональних державах.
Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких обставин: на етапі боротьби за національну державу або національно-адміністративну автономію; при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; у міжнародних відносинах; у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.
Основні суб’єкти політики.
Суб’єкт і об’єкт політики — обов’язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв’язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.
Суб’єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об’єктів політики.
Суб’єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв’язок, взаємодію з об’єктом політики. Суб’єкти політики — це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об’єктів політики. Отже, суб’єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб’єкти політики є головним регулятором взаємодії з об’єктом, керування ім.
Об’єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв’язках з усім громадянським суспільством.
Основні форми правління.
Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв’язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.
Відомі дві форми правління: монархія і республіка.
Монархія — така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).
Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча — монархові (чи кабінету міністрів), судова — судам, які обираються чи призначаються.
Республіка — форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом.
Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані. У парламентських республіках:
— уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті; — уряд підзвітний парламентові; — парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.
У президентській республіці: — президент обирається всенародне або за особливою процедурою; — президент є главою держави і здійснює виконавчу владу; — законодавча влада належить представницькому органові (парламентові); — президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент).
Основні функції політики.
Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.
У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.
У вітчизняній політології [4] виділяють такі функції політики: 1)керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку; 2)забезпечення захисту основних прав людини; 3)управлінська (політичне керівництво суспільством); 4)інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем; 5)регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин; 6)теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства; 7)сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів; 8) нормативна, пов’язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві; 9)соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище; 10)забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості; 11)забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи; 12) гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верствсуспільства.
Поняття та ознаки партії.
Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Функції партій 1. Представництво інтересів. 2. Комунікативна функція. 3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. 4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. 5. Функції соціальної інтеграції.
Основні ознаки політичної партії: 1)основна мета діяльності — завоювання і здійснення політичної влади в суспільстві; 2)наявність детально розробленої політичної програми і статуту партії; 3)наявність організованої структури на всіх рівнях; 4)активна участь у виборчих кампаніях.5) добровільність об’єднання; 6) певна тривалість існування в часі; 7) прагнення влади; 8) пошук народної підтримки.
Політичні партії на відміну від інших суб’єктів політики: індивідів, суспільних організацій і т.п. завдяки організованості і партійній згуртованості здатні набагато більшою мірою робити вплив на політику.
Предмет політології.
Політологія (грец. πολιτικός — суспільний, від грец. Πολίτης — громадянин, далі від грец. Πόλις — місто; др.-греч. Λόγος — вчення, слово), або політична наука, — наука про політику, тобто про особливу сферу життєдіяльності людей, пов’язаної з владними відносинами, з державно-політичною організацією суспільства, політичними інститутами, принципами, нормами, дія яких покликане забезпечити функціонування суспільства, взаємини між людьми, суспільством і державою.
Об’єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві
Підходи до визначення предмета політології: 1. Інституціональний підхід-предмет політології це інститути(партії, організації…)Недоліки: Предмет політології розглядається, як формально-статичний, тобто цей підхід мало ефективний, при дослідженні динамічних політичних процесів. 2. Біхевіоризм-розглядає предмет політології, як тенденції і закономірності поведінки людей. Оснований на принципах позитивізму. Недоліки: біхевіористи не враховують внутрішні мотиви людської поведінки. 3. Підхід котрий розглядає політологію в широкому розумінні(Радугін).Політологія- це цілісна міждисциплінарна наука. 4. Шляхтун. Політологія наука про закономірності діяльності по керівництву і управлінню суспільству на основі публічної влади.
Предметом політології є закономірності взаємовідносин соціальних суб’єктів з приводу політичної влади. Звичайно, ці проблеми вивчаються не тільки політологією, але і філософією, соціологією, державно-правовою наукою і т. д. Політологія ж вивчає їх, інтегруючи в себе окремі аспекти цих дисциплін.
Принципи правової держави.
Принципи правової держави в Україні необхідно розглядати лише з позицій романо-германської правової традиції, а їх суть – не що інше, як основні ідеї, на яких базується функціонування правової держави.
Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:
1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;
2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;
3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;
4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;
5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;
6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;
7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.
До принципів, закріплених у Конституції, необхідно віднести: 1) принцип верховенства Конституції; 2) принцип здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; 3) принцип демократичної держави; 4) принцип соціальної держави 5) принцип пріоритету прав людини і громадянина над іншими цінностями в державі; 6) принцип реальної гарантованості прав і свобод громадян (); 7) принцип законності; 8) принцип взаємної відповідальності держави та особи .
Структура політичної влади.
Структура влади – це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб’єкт, об’єкт, підпорядкування об’єкту, джерела і ресурси влади. Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб’єкта влади і її об’єкта. Суб’єкт виражає свою волю щодо об’єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.
Джерелом влади суб’єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб’єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси.
Суб’єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний –політичними організаціями, суб’єкти більш високого рівня –політичні еліти і лідери.
Влади не може бути без підпорядкування об’єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб’єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана (переконанням у необхідності підпорядкування; страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ; авторитетом суб’єкта влад, переконання)
Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб’єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.( силовий примус, закон, стимулювання АБО економічні, соціальні, культурно-інформаційні, адміністративні , силові ресурси )
Теорії конфліктів
Представляють різноманітні концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку. Оформилися вони у зв’язку з критикою структурно-функціонального аналізу. Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці К. Маркса і Г. Зіммеля.
Прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерівність — природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функціоналізму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм — не більше, німе спроба виправдати статус. На їх думку, нерівність є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспільні цінності (багатство і владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.
Американський соціолог Л. Козер (нар. у 1913 р.) вважає, що в кожному суспільстві існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв’язків. Якщо у ригідних (закритих) суспільствах соціальні конфлікти поділяють суспільство на дві «ворожі» групи або два «ворожі» класи, підривають основи колективної «злагоди», загрожують руйнуванням соціальних зв’язків і суспільної системи через революційне насильство, то у «плюралістичних» (відкритих) суспільствах вони знаходять своє вирішення, а соціальні інститути оберігають суспільну злагоду. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях інноваціям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі.
Німецький соціолог Ральф Дарендорф (нар. у 1929 p.), називаючи свою соціологічну концепцію «теорією конфлікту», протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування і підкорення. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а «раціональна регуляція» — до «контрольованої еволюції». Хоча причини для конфліктів завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рівні конкуренції між індивідами, групами, класами.
Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями «злагода», «стабільність», «порядок», «спокій». При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт — тимчасовим.
Логічним доповненням до конфліктологічних концепцій, що ґрунтувалися на протилежності інтересів та цінностей, став запропонований американським конфліктологом Дж. Бертоном варіант загальної теорії конфліктів. За Бертоном, глибинну основу конфліктних явищ становлять фрустровані потреби. Ця теорія передбачає попередження конфліктів на засадах урахування універсальної природи базових потреб людини та вирішення соціальних потреб. Вона дає змогу перейти до створення полі варіантних моделей розв’язання конфліктів, які можуть застосовуватися на всіх рівнях соціальної взаємодії.
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы
