Тоталітарний режим

0
46

Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зо­середжена в руках вузького кола осіб,

ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, ду­ховного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Поняття «тоталітарний» почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років, коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.

Концепція тоталітаризму з’явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам’ять про фашизм, в СРСР існував ста­лінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління. Якраз тоді американські політоло­ги, здебільшого еміграція з Європи, почали розробляти цю концепцію. В 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю «Походження тоталітаризму». В 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха та 3. Бжезінського «Тоталітарна диктатура й автократія», в якій давалися соціологічна й полі­тична характеристики тоталітаризму.

Узагальнюючи різні точки зору, можна виділити такі харак­теристики тоталітарного режиму:

— сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституціональними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті кана­ли, бюрократичним шляхом;

— монопольний політичний контроль над економікою та ін­шими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

— влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одер-жавлення суспільства;

— політизація, регламентація й санкціонування всієї життє­діяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

— вимога до громадян активно виявляти відданість і під­тримку режиму;

— громадсько-політичні, недержавні організації існують фор­мально, стають продовженням тих чи інших державних або пар­тійних організацій, їх діяльність детально регламентується;

— монопольна, деталізована ідеологія, яка легітимізує ре­жим і обґрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію сус­пільства. Руйнуючи всі його органічні зв’язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного інди­віда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв’язками. В результаті сус­пільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове сус­пільство.

У масовому суспільстві, на думку американського політоло­га В. Корнхаузера, безліч індивідів пов’язані один з одним ли­ше ставленням кожного з них до загального авторитету, особливо держави. Тобто індивіди не співвідносяться всере-

дині незалежних груп, не відмежовані від правлячої групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм об’єднань, які часто конфліктують одна з одною й ко­жна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда не­безпеку. За їх відсутності людям бракує стримувальних начал у поведінці.

Соціальна атомізація породжує також виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві спостерігається ппертрофована відданість симво­лам і лідерам. А це є психологічним підґрунтям для тотально­го домінування, тобто тоталітаризму.

Очевидно, що масове суспільство об’єктивно є атомізова-ним суспільством, а суб’єктивно являє собою відчужене насе­лення, отже, масове суспільство є системою, яка має високий ступінь доступності населення для мобілізуючого впливу елі­ти. Люди, що зазнали атомізації, легко піддаються станові мо-білізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної мобілізації, масове суспільство стає його основою.

Ще одна проблема — структурованість тоталітарного сус­пільства. На думку В. Корнхаузера, «будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можуть бути окреслені як такі, що мають три рівні соціальних зв’язків. Перший — це, головним чином, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні спільноти, добровільні об’єднання та угруповання за видами діяльності, що викону­ють функцію поєднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють зв’язки в цілому, зокрема державні».

Могутня проміжна структура характерна для плюралістич­ного суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які репрезентують різні, нерідко протилежні інтереси. Промі­жні групи, по-перше, вберігають еліту від сваволі надмірного тиску мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їх конкрет­них ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства), допомагають зміцнювати систему авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою яких участь народу в житті суспільства може спрямовуватися, а в разі потреби — обмежуватися. За відсутності проміжних груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені безпосередньо впливати на важливі центри суспільства, отже, робити це у спосіб, що не стримується жодни­ми цінностями або інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту від тиску еліти. Крім того, неза­лежні групи захищають своїх членів від інших груп. А пере­хресне членство відразу в кількох групах, кожна з яких зачіпає лише окремі аспекти життя її членів, утримує конкретну гру­пу від тотального домінування над своїми членами.

Проміжні структури тоталітарного суспільства мають інші функції. Вони допомагають перепинити доступ до еліти завдяки домінуванню еліти над ними. З допомогою проміжних груп, ут­ворюваних і контрольованих згори, тоталітарний режим здатен утримувати населення в стані мобілізації, регламентувати життя окремої людини. Якби не було контролюючих проміжних орга­нізацій в усіх сферах суспільства, люди дістали б свободу групуватися незалежно від режиму. Тому для тоталітарних режимів надто важливо локалізувати активність населення в межах контрольованих груп. Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформува­ти їх або знищити. Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму.

Авторитарний режим

Авторитаризм заснований на безумов­ному підпорядкуванні владі й означає такі відносини між панівною елітою й

масами, які побудовані на силі, а не на переконанні. Онов­лення керівних кадрів здійснюється шляхом кооптації, а не передвиборної конкурентної боротьби між кандидатами на відповідальні державні посади. За подібних режимів відсутні або ігноруються встановлені законом процедури мирної замі­ни керівників, унаслідок чого припинення й передавання вла­ди є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації.

Існують різні підходи до визначення сутності і меж автори­таризму. Дехто з політологів стверджує, що два способи прав­ління — демократія й тоталітаризм — являють собою абстраговані протилежності — авторитарна влада стає результатом незрілої де­мократії чи тоталітарною за походженням. На думку Р. Арона і Є. Вятра, «між авторитарними режимами, близькими до демокра­тії, й тими, що тяжіють до тоталітаризму, існує різниця лише в сту­пені ліберальної терпимості чи гегемоністського контролю».

Іспанський політолог X. Лінц вважає авторитаризм спосо­бом правління «з обмеженим плюралізмом», таким типом консервативної влади, яка, не маючи можливості в наші дні позбавити права голосу маси людей із допомогою цензу, вда­ється до глобальної чи вибіркової заборони партій і профспілок. Коли дозволені тільки течії, які підтримують соціальну рівнова­гу, то сили, що дотримуються плюралізму, можуть законно ви­ступати на боці влади через канал непартійних організацій чи навіть партій, дібраних за принципом конформізму.

Водночас сили, що загрожують статусу кво, приречені бути поза законом, у підпіллі. Такі системи називаються лібераль­ними постпарламентськими напівдиктатурами, де виконавчу владу уособлює харизматичний лідер. Вони можуть уживатись із конституційною президентською владою або навіть із коле­гіальним керівництвом, перетворюватися на систему нерегу­лярної кооптації, яка проводиться періодично для здобуття нової підтримки. Тому в схемах цього типу широко викорис­товується поняття «корпоративний авторитарний режим» для характеристики позапарламентських відносин, що встановлю­ється в цьому випадку між кооптованими соціальними чи економічними силами й центральною владою.

Виходячи з концепції «обмеженого плюралізму», політолог Жагуаріб увів поняття «необісмарківської» стратегії, напівав-торитарного правління в країнах, які переживають період ін­дустріалізації. За такого режиму держава спрямовує політичне розшарування у певне русло з метою політичної соціалізації в консервативному дусі дрібнобуржуазних і робітничих мас. Причому ця стратегія використовується не лише в галузі по­літичної соціалізації, а й економіки, щоб залучити іноземний капітал, створити умови для «суспільства споживання».

Наведені точки зору не є вичерпними, але вони дають уяв­лення про основні підходи до визначення сутності авторита­ризму. Основні ознаки авторитарного режиму:

— відмова від принципів конституцшності й законності (як­що конституція й зберігається, то, як правило, в суто декла­ративній формі), широке застосування політичних репресій;

— концентрація влади в руках уряду, глави держави чи вій­ськових; відмова від принципу поділу влади;

— відсутність центральних і місцевих представницьких орга­нів чи перетворення їх на маріонеткові;

— мілітаризація державного апарату, різке посилення впли­ву вшськових сил; втручання армії в політичний процес, щоб покінчити з тривалою політичною кризою, з якою неможливо справитися демократичними засобами;

— наявність приватного сектора економіки, вільного від прямого державного втручання.

За авторитарного режиму не виключаються певні елементи демократії: вибори, боротьба політичних партій у парламенті тощо. Водночас політичні права громадян і громадсько-полі­тичних організацій обмежені, їхня політична поведінка суворо регламентована, легальна опозиція заборонена. Тобто автори­тарний режим визначає межі допустимого інакомислення й легальної опозиції.

За авторитаризму починає формуватися громадянське сус­пільство. Однак його сфера досить обмежена. Держава може реагувати на вимоги громадянського суспільства, а може й іг­норувати їх. Тобто громадянське суспільство фактично підпо­рядковане державі.

Отже, авторитаризм багато в чому відрізняється від тоталіта­ризму. А саме:

1. Тоталітаризм практично стирає межі між державою й гро­мадянським суспільством, прагнучи контролювати всі сторо­ни життя людини. За авторитаризму ж з’являються елементи громадянського суспільства.

2. Стрижень усієї тоталітарної системи — єдина ідеологія й добре організована єдина партія; особа лідера може не мати великої ваги. В авторитарному режимі така ідеологія не обо­в’язкова. Правляча еліта здебільшого неоднорідна й спираєть­ся на блок соціальних, політичних та інших сил, які багато в чому відмінні, але мають спільну заінтересованість у здій­сненні влади авторитарними методами. Тому в цій системі набагато більшу роль відіграє лідер, який має авторитет у всіх течій правлячого блоку й стежить за додержанням балансу ін­тересів його учасників.

3. Тоталітаризм прагне до прямого політичного регулювання економіки, тоді як авторитаризм може поєднуватися і з цен­тралізованою економікою, і з ринковою. Тобто за авторитариз­му політична система має більшу автономію, ніж економічна.

Дата добавления: 2015-06-29 ; Просмотров: 895 ; Нарушение авторских прав?

Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет