Поняття і ознаки авторитарного політичного режиму.
Авторитарний режим займає проміжне становище між тоталітаризмом та лібералізмом. На наш погляд, це пов’язано з тим, що демократія і тоталітаризм є крайніми протилежностями, проте демократія і лібералізм знаходяться майже поруч.
Авторитаризм (від лат. autoritas — абсолютна влада, вплив, наказ) визначається як державний режим, у якому державна влада здійснюється
конкретною особою (класом, партією, елітною групою тощо) за мінімальною участю народу.
Для авторитарного політичного режиму характерними є низка ознак.
Автократизм (самовладдя) або невелике число носіїв влади. Ними можуть бути як одна людина (монарх, тиран, диктатор), так і група осіб, що здійснює політичне керівництво. Всередині правлячої групи виділяється часом сильний харизматичний лідер (у Чилі ним став генерал, що був головнокомандувачем збройними силами, Аугусто Піночет), вплив якого є дуже великим. Однак, як правило, він не схильний одноосібно приймати рішення. Врахування думок, рекомендації, наради, обговорення того чи іншого питання зі своєю командою стає для нього необхідним. І хоча суспільство не обожнює лідера (як в умовах тоталітарної держави), проте, воно орієнтується на нього. У тому випадку, коли керівництво держави формується внаслідок державного або військового перевороту (як це трапилося 11 вересня 1973 року в Чилі, коли був скинутий президент Сальвадоре Альенде і розпущений уряд Народної єдності), колективне правління в умовах авторитарного режиму називається хунтою. В умовах радянського авторитаризму таке керівництво уособлювало собою Політбюро ЦК КПРС. Одноособове правління в Латинській Америці називається кауділізмом тому, що каудільо означає ватажок, поводир. В Африці такий ватажок називається “бігменом”.
Ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найчастіше президент, виконавчо-розпорядницькі структури підкоряють собі всі інші органи, наділяються законодавчими і судовими повноваженнями.
Роль представницьких органів державної влади обмежена владним суб’єктом, хоча вони і можуть існувати. Так, в СРСР після смерті Й. Сталіна існувала Верховна Рада Радянського Союзу, однак основні питання вирішувала правляча партія — КПРС.
Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом із яким можуть використовуватися і позасудові органи. До таких позасудових органів відносились
психіатричні клініки в СРСР, “ескадрони пильності” у Чилі, парагвайські (у період диктатури А.Стресснера), а також бразильські “ескадрони смерті”. Діяльність останніх наприкінці 1968 року вже перестала жахати громадян Бразилії. Ескадрони були сформовані наприкінці 50-х років на базі створеної в 1958 році «спеціальної поліції» під керівництвом Мілтона Ле Кока. У середині липня 1970 року діяльність ескадронів смерті — «Червоної Рози» і «Білої Лілії» досягла апогею, коли за одну ніч було ліквідовано 15 найнебезпечніших злочинців.
Зберігається часткова цензура, існує свого роду напівгласність. Зазначена цензура стосується лише тих тем, що можуть вважатися політичними. Так, згідно з законом Індонезії 1982 року, діяльність ЗМІ Індонезії стала жорстко контролюватися Радою у справах преси, яка складалася з представників преси й уряду й очолювалась міністром інформації. Закон досить чітко визначає два основних завдання ЗМІ: по-перше, сприяти зміцненню духу єдності нації, дисципліни, відповідальності індивіда перед суспільством, підйому національної інтелігенції; по-друге, стимулювати участь народу в суспільному розвитку. Будь-яке порушення цих завдань могло призвести до негайного накладення на ЗМІ великого штрафу, закриттю того чи іншого видання і осудження журналістів та редакторів, що допустили «порушення» Закону про пресу. Рада по справах преси цілком контролювала видачу ліцензії на будь-яке видання тощо.
Відсутність єдиної ідеології. На відміну від тоталітаризму в умовах авторитарного режиму не виправдують свої вчинки прагненням до високої мети.
Права і свободи людини і громадянина, головним чином, проголошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повноті. Насамперед це стосується політичної сфери.
Необмеженість влади, а також її непідконтрольність громаОянам. Влада формує сама себе і спроба її контролювати може призвести до фатальних наслідків
для сміливця. Так, після смерті Й. Сталіна партійна верхівка Радянського Союзу зробила все, щоб її влада стала необмеженою. Контроль над нею з боку громадян визнавався єрессю і, відповідно, переслідувався всіма засобами, які були характерні для партійно-вождистського авторитаризму, що був характерним для Радянського Союзу того часу. Недаремно передвиборним гаслом (у 1989 році, коли відбувалися вибори до з’їзду народних депутатів СРСР) майбутнього Президента РФ Б. Єльцина стала вимога усунення необмеженої влади КПРС і встановлення громадського контролю (контролю Рад) над партією.
Державна влада може здійснюватися за допомогою законів, але їх вона приймає за власним розсудом. Саме таким чином до Конституції СРСР була внесена стаття 6, що затверджувала “керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій” Комуністичну партію Радянського Союзу.
Громадянина позбавлено гарантій безпеки у взаємовідносинах із державою. Держава, яка не підлягає контролю з боку суспільства, як правило позбавляє своїх громадян будь-яких гарантій їхньої особистої безпеки. Так, офіційно спрямовуючи свою діяльність «на боротьбу з тероризмом», чилійські законодавчі органи 1973— 1988 рр. вважали терористичною діяльністю практично кожен акт протесту, інакомислення або будь-якої форми незгоди з владою. Тому підозрювані в «терористичній діяльності» автоматично ставилися поза законом, і для розправи з ними спецслужби могли удатися до своїх т.зв. «дискретних повноважень»: без пред’явлення будь-яких формальних обвинувачень піддати його тюремному ув’язненню терміном від 5 до 20 днів, насильно перемістити з одного району країни в інший, виключити з навчального закладу, звільнити з державної служби, позбавити громадянства, вислати за кордон, ізолювати від родини. Жертви «дискретних повноважень» були позбавлені права звертатися зі скаргою в суд, а відновлення їх у правах представлялося на розсуд влади.
Реальна або потенційна опора на силу. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командно-адміністративні. Однак авторитарний режим,
навіть застосовуючи жорсткі насильницькі прийоми здійснення політичної влади, не вдається до терору і масових репресій, що носять характер геноциду. Більше того, він може користуватися популярністю серед широких верств населення. У той же час автократія володіє достатньою силою, щоб за своїм розсудом у випадку такої необхідності використовувати силу, примусивши громадян до покори. Вона не вимагає демонстрації відданості з боку населення, як при тоталітаризмі, їй досить відсутності відкритого політичного протистояння. Однак режим є безжальним до проявів реальної політичної конкуренції за владу, до фактичної участі населення в прийнятті рішень щодо найважливіших питань життя суспільства, тому авторитаризм придушує основні громадянські права.
«Силові» структури суспільству практично не підконтрольні. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях. Так, в Чилі в період з 1973 до 1988 років “силові” структури: армія, поліція, таємна поліція (ДІНА), національний інформаційний центр (НІЦ), карабінери (ДІКОМКАР) вірно служили хунті, безжально придушуючи будь-який опір з боку опозиції.
Державна монополія на політику, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції. Певна політико-інституціональна одноманітність, властива авторитарному режиму, не завжди є результатом законодавчих заборон і протидії з боку органів державної влади. Дуже часто це пояснюється не готовністю суспільства до створення політичних організацій, відсутністю в населення потреби до цього, як це було, наприклад, протягом багатьох століть у державах із монархічними формами правління або в Таїланді протягом XX століття. В умовах авторитарного режиму можливий частковий плюралізм, може існувати обмежена кількість партій, профспілок або інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності автократу або хунті, тобто може існувати лише імітація багатопартійності, тому що всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, вироблену правлячою партією, у іншому випадку вони забороняються. У Таїланді, наприклад, через функціонуючу двопартійну систему здійснювалося одноособове панування армії.
Відмова від повного тотального контролю над суспільством, як це спостерігається в умовах тоталітарного державно-політичного режиму. Обмежене втручання або невтручання держави в неполітичні сфери і, насамперед, в економіку. Держава займається, головним чином, питаннями забезпечення суспільного порядку і державної безпеки, оборони і зовнішньої політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку і проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання. Органи державної влади всебічно заохочують прагнення своїх громадян до трудової активності, до придбання ними власності, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткого податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров’я. Прикладами таких програм можуть служити п’ятирічні плани розвитку в Індонезії (так звані РЕПЕЛІТА).
Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню. Для того, щоб зберегти необмежену владу у своїх руках, авторитарний режим проводить циркуляцію еліт не шляхом конкурентної боротьби на виборах за голоси виборців, а шляхом призначення зверху, кооптації (вольового введення) їх у керівні структури. В силу того, що процес передачі влади в подібних режимах відбувається не шляхом установлених законом процедур заміни керівників, а шляхом насильства, ці режими не є легітимними.
Види авторитарних режимів за метою їх встановлення.
Авторитарні державно-політичні режими класифікуються залежно від мети їх встановлення на чотири типи.
Модернізаційний тип. Метою його встановлення є проведення політико- правової і/чи соціально-економічної модернізації (Індонезія при Мохамеді Сухарто, Південна Корея часів Пак Чжон Хі, правління Олексія Михайловича у Московії).
Стабілізаційний тип. Його метою є стабілізація становища в державі в умовах гострої політико-правової чи соціально-економічної кризи або підтримка статус-кво у державі (V Республіка у Франції при де Голлеві, Туреччина в часи президентства генерала Еврена, більшість необмежених та дуалістичних монархій).
Тиранічний тип. Його метою є встановлення режиму особистої влади для задоволення особистих потреб (диктатура Сомоси в Нікарагуа, правління Івана Грозного). Характерною рисою авторитаризму тиранічного типу є його корумпованість. Прикладом такого типу авторитарного режиму є й диктатура Ж.Б. Бокасса в ЦАР, яка тривала протягом 13 років (з 1966 року). За цей час він зумів шляхом насильства і терору спочатку оголосити себе маршалом і довічним сенатором ЦАР, а потім, назвавши свою державу імперією, проголосив себе імператором. Наступним кроком стало усунення з посад тих, хто був йому не до вподоби, а отож потенційних конкурентів; звичайною практикою стали висилка з країни, арешти, середньовічні тортури і страти. У 1979 році при придушенні протестів школярів проти варварських порядків у країні, новоявлений імператор особисто керував розправою над ними. Така нелюдська жорстокість була пояснена лише після повалення Ж. Б. Бокасса: виявилося, що він був канібалом.
Деструктивний тип. Його метою є абсолютне обмеження демократичних засад політичного життя, політичного плюралізму, прав і свобод особи, свободи ЗМІ тощо. Так, в Чилі у 1973 — 1988 роках, коли в країні діяла диктатура генерала А. Піночета Угарте, ув’язнених містили на стадіонах, незважаючи на вимоги законодавства самої хунти, до в’язнів не допускали лікарів, щоб ті не виявили сліди побоїв. Законодавство хунти передбачало вимогу, щоб родичам затриманих надавали інформацію про затримання максимум через п’ять діб після затримання. Це правило також порушувалось. На думку багатьох фахівців в галузі держави і права, Піночет став єдиним з латиноамериканських диктаторів, хто спробував зробити придушення прав людини легальним способом відправлення державної влади. Основними законодавчими актами Чилі після 1973 року стали: Закон про внутрішню безпеку 1973 року; декрет-закон № 81 1973 року (він забороняв таємне
повернення на батьківщину вигнаних за межі країни чилійців, визначивши це як злочин проти державної безпеки) і декрет-закон № 228 1974 року. Розвиваючи їх, хунта в 1980 році прийняла декрет-закон № 3108, який дозволив міністерству внутрішніх справ «у разі потреби переміщати будь-якого громадянина на нове місце проживання» і затримувати його без офіційного обвинувачення до п’ятьох днів. Цей декрет-закон, будучи прийнятим вже після скасування військового стану, значно підсилив репресивне законодавство. У березні 1984 року був прийнятий так званий «новий антитерористичний закон». Він створив юридичну базу для жорстокого терору, ввівши страту за так звані «особливо-небезпечні підривні акції» і передавши під юрисдикцію військових трибуналів багато справ, які раніше вирішувалися цивільними судами. Значно розширилися також повноваження політичної поліції — Національного інформаційного центру, котрий 13 серпня 1977 року змінив одіозну таємну політичну поліцію DINA.
3. Як класифікуються авторитарні режими?
4. Що є метою модернізаційного авторитаризму?
5. Що є метою стабілізаційного авторитаризму?
6. Що є метою тиранічного авторитаризму?
7. Що є метою деструктивного авторитаризму?
