Авторитарный политический режим

0
77

Авторитарный режим — это недемократический государственный строй, характеризующийся режимом личной власти, «самочинными» диктаторскими методами правления.

Основные признаки авторитарного режима:

1. Власть носит неограниченный, неподконтрольный гражданам характер и концентрируется в руках одного человека или группы лиц. Это может быть тиран, военная хунта, монарх и т.д.;

2. Опора (потенциальная или реальная) на силу. Авторитарный режим может и не прибегать к массовым репрессиям и даже пользоваться популярностью среди широких слоев населения. Однако, в принципе, он может позволить себе любые действия по отношению к гражданам с тем, чтобы принудить их к повиновению;

3. Монополизация власти и политики, недопущение политической оппозиции, независимой легальной политической деятельности. Данное обстоятельство не исключает существования ограниченного числа партий, профсоюзов и некоторых других организаций, но их деятельность строго регламентируется и контролируется властями;

4. Пополнение руководящих кадров осуществляется путем кооптации, а не предвыборной конкурентной борьбы; отсутствуют конституционные механизмы преемственности и передачи власти. Смена власти нередко происходит через перевороты с использованием вооруженных сил и насилия;

5. Отказ от тотального контроля над обществом, невмешательство или ограниченное вмешательство во внеполитические сферы, и, прежде всего, в экономику. Власть занимается, в первую очередь, вопросами обеспечения собственной безопасности, общественного порядка, обороны и внешней политики, хотя она может влиять и на стратегию экономического развития, проводить активную социальную политику, не разрушая при этом механизмы рыночного саморегулирования.

В этой связи авторитарный режим нередко называют способом правления с ограниченным морализмом: «Разрешено все, кроме политики».

Авторитарные режимы можно подразделить на жестко авторитарные, умеренные и либеральные. Выделяют еще и такие типы, как «популистский авторитаризм», опирающийся на уравнительно ориентированные массы, а также «национал-патриотический», при котором национальная идея используется властями для создания либо тоталитарного, либо демократического общества и др.

В число авторитарных режимов включают:

абсолютные и дуалистические монархии;

военные диктатуры, или режимы с военным правлением;

Демократический политический режим

Демократический режим — это режим, в котором власть отправляется свободно выражающим себя большинством. Демократия в переводе с греческого означает буквально «власть народа» или «народовластие».

Базовые принципы демократического режима власти:

1. Народный суверенитет, т.е. первичным носителем власти выступает народ. Всякая власть от народа и делегируется им. Этот принцип не предполагает принятия политических решений непосредственно народом как, например, на референдуме. Он лишь предполагает, что все носители государственной власти свои властные функции получили благодаря народу, т.е. непосредственно путем выборов (депутаты парламента или президент) или косвенно через выбранных народом представителей (формируемое и подчиненное парламенту правительство);

2. Свободные выборы представителей власти, которые предполагают наличие, по крайней мере, трех условий: свободу выдвижения кандидатур как следствие свободы образования и функционирования политических партий; свободу избирательного права, т.е. всеобщее и равное избирательное право по принципу «один человек — один голос»; свободу голосования, воспринимаемую как средство тайного голосования и равенство для всех в получении информации и возможности вести пропаганду во время избирательной кампании;

3. Подчинение меньшинства большинству при строгом соблюдении прав меньшинства. Главная и естественная при демократии обязанность большинства — это уважение к оппозиции, ее праву на свободную критику и праву сменить, по итогам новых выборов, бывшее большинство у власти;

4. Реализация принципа разделения властей. Три ветви власти — законодательная, исполнительная и судебная — имеют такие полномочия и такую практику, что два «угла» этого своеобразного «треугольника» при необходимости могут блокировать недемократические, противоречащие интересам нации действия третьего «угла». Отсутствие монополии на власть и плюралистический характер всех политических институтов — необходимое условие демократии;

5. Конституционализм и господство закона во всех сферах жизни. Закон главенствует невзирая на лица, перед законом все равны. Отсюда «фригидность», «холодность» демократии, т.е. она рациональна. Правовой принцип демократии: «Все, что не запрещено законом,разрешено».

К демократическим режимам относят:

?31. Посттоталітарна еволюція, напрямки і проблеми. Особливості політичного режиму в сучасній Україні.

http://political-studies.com/?p=101 Статья про это, другого не нашел.

?32. Поняття, сутність і етапи політичної модернізації.

Политическая модернизация – это переход отсталых, традиционных обществ к современном моделям политической системы.

В определениях политической модернизации, как правило, акцент делается на следующем:

речь идет о способности политической системы отвечать потребностям изменяющихся общественных условий,

эти условия и социальные цели связаны с необходимостью нового качества взаимодействия власти и общества: эффективного диалога,

реальность диалога обеспечивается созданием новых видов институтов, дифференциацией политических структур, верховенством закона.

Этапы переходного периода от авторитаризма к демократии

Кризис авторитарного режима и его либерализация

Расширение индивидуальных и коллективных политических прав при сохранении в политической системе авторитарных структур

Качественное изменение в политической системе, состоящее в формировании демократических политических институтов и структур, взаимодействующих на основе демократических процедур. Этот процесс включает в себя: а) формирование конкурентной партийной системы, б) институализация демократических механизмов государственной власти.

Период адаптации общества к новому политическому механизму, новой модели регулирования конфликтов.

Гражданское общество – это системы самостоятельных и независимых от государства общественных институтов и межличностных отношений, которые создают условия для самореализации индивидов и отдельных коллективов.

Условия возникновения гражданского общества: развитие гласности, свобода личности и ее активное участие в общественной жизни, дееспособная система образования, воспитание и культура, гуманизация политики, жизнеспособность моральных норм и принципов.

Условия формирования гражданского общества: создание институтов частных (коллективных и индивидуальных), собственников средств производства, развитие экономической конкуренции, активности и самостоятельности граждан как равноправных хозяйственных субъектов, ликвидация основ абсолютной политической власти, раскрепощения сознания людей, формирование и закрепление чувства личного достоинства, веры в свои сущностные силы и возможности, преодоление пассивности в решении общественно-политических вопросов.

Гражданское общество выделяет следующие структуры: политические партии и лоббистские организации (комитеты, комиссии, советы); общественно-политические организации и движения (экологические, антивоенные, правозащитные); добровольные ассоциации и объединения граждан; в экономической сфере – наличие негосударственных организаций, кооперативов, арендных, акционерных и других объединений, общностей, ассоциаций, которые базируются на частной собственности; в социальной сфере – наличие общественных организаций и движений, органов самоуправления по месту жительства и работы, наличие негосударственных средств массовой информации; в политической – практика решения конфликтов в рамках закона и без насилия, цивилизованный механизм выявления, формирования и высказывания общественной мысли; в духовной – свобода слова, печати, совести, самостоятельность и независимость творческих, научных и других объединений, увеличение человеческого измерения политики.

?34. Проблеми формування громадянського суспільства в сучасній Україні.

Однако трудность в том, что формирование указанных структур гражданского общества серьёзно затрудняются тремя факторами, образующими сугубо украинскую общественно-политическую специфику:

1. Региональным расколом Украины, проходящим по линии культурно-ценностных различий.

2. Разнонаправленностью внешнеполитических ориентаций граждан Украины из разных регионов страны.

3. Интенсивным внешним вмешательством во внутриполитические дела Украины.

Проблемы и пути развития гражданского общества в Украине

Понятие «гражданское общество» – одно из ключевых понятий современной политологии. Актуальность теоретических и практических аспектов этого понятия обусловлена очевидным повышением роли рядовых граждан и их добровольных объединений во всех сферах жизнедеятельности человеческого общества — экономической, политической, социальной, духовной.

Становления гражданского общества является актуальной проблемой для Украины, так как в данный момент деятельность нашего государства направлена на построение демократии, а, как известно, без гражданского общества ни одно государство не может быть названо демократическим.

Сегодня остро встала теоретическая и практическая проблема выработки перспективного подхода к оценке украинской истории и независимой, самостоятельной идеологической и политической позиции относительно оценки путей и средств развития Украины. Демократизация создает возможности для прогрессивного развития Украины.[1, с.213]

До сих пор в Украине продолжаются дискуссии о влиянии государства и о балансе сил государственной власти и общества. Значительная часть населения видит в государстве чужую, коррумпированную силу, не доверяет государственной власти, хоть и придерживается утопической точки зрения, будто исключительно государственными средствами можно создать новое гражданское общество. Между прочим, это типичная утопия, соединенная с надеждой на мудрого вождя, авторитетного правителя, который, придя к власти, устроит все справедливо и демократически.

Особенностью и противоречивостью переходного общества, которым является современная Украина, является то, что сложности переходных процессов, с одной стороны, предопределяют укрепление регулирующей роли государства, то есть самого государства, а с другой — перестройка гражданского общества предусматривает разгосударствление общественных институтов, уменьшение государственного влияния на них. Это обстоятельство и подчеркивает необходимость научных разработок роли государства в переходном обществе, разработки механизмов ее влияния на социальные процессы.

Hо следует отметить, что в нынешней Конституции и упоминания нет о гражданском обществе, на формирование которого в конечном итоге должен быть направлен весь государственно-правовой механизм. Провозглашая свое стремление достичь идеалов правового государства, не связав это на конституционном уровне с формированием гражданского общества, не является просто нелогичным, но и стратегически недопустимым. Ведь невозможно донести к людям сущность преимуществ правового государства, не связывая это с гражданским обществом, которое является гарантом защиты его членов от вмешательства государственных институтов в их частную и личную жизнь. Одним из первых изменений к Конституции Украины должно быть ее дополнение новым разделом о гражданском обществе.

В конечном счете все же имеются все основания сказать, что молодое украинское государство избрало в целом правильный путь, путь цивилизованного общества, которое основывается на общечеловеческих ценностях. Прежде всего, и это самое главное, Украина стала независимым государством с перспективными конституционными намерениями стать демократической и правовой. Относительно же переходного общества, которым является современная Украина, то предварительно обобщающие его характеристики являются такими:

• все сферы жизнедеятельности охвачены системным кризисом, особенно поражена экономика и социальная сфера;

• на уровне руководства государством отсутствующее целостное представление о путях выхода из кризиса, не разработанная соответствующая Правительственная Программа Действий;

Подбивая итог, можно сказать, что сегодня основными путями построения гражданского общества в Украине является:[2, с.285]

— расширение массовой базы власти, повышение политической культуры населения;

— активизация процесса разгосударствления всех сфер общественной жизни, формирования настоящих институтов гражданского общества;

— постоянное усовершенствование контрольных механизмов, то есть механизмов обратной связи от общества к государству;

— максимальное расширение сферы судебной защиты прав и свобод человека, формирование уважения к праву и к закону;

— воспитание нормального природного патриотизма — национального и государственного;

— укрепление свободы информации и гласности, открытости общества на основе связей с зарубежным миром;

— подъем уровня общественного сознания, преодоление явлений социальной пассивности.

Другими словами, должно произойти максимальное разгосударствление всех сфер общественной жизни. Однако это разгосударствление отнюдь не означает полный отказ от государственного в пределах закона регуляции социальной жизни.

Следовательно, в перспективе эффективность организации гражданского общества в Украине зависит от того, в какой мере государство и общество способно создать условия, что порождают дестабилизирующие факторы в каждой из сфер жизнедеятельности социального организма. Решающей предпосылкой обеспечения национальной государственности является соблюдение законов существования системы, создание предпосылок для и природного функционирования, предотвращение дестабилизации. Поиск природного пути развития гражданского общества на основе внутренних предпосылок и учета современных достижений человеческой цивилизации и создания для него пространства — важная предпосылка неантагоничного развития украинской государственности.

?35. Громадсько-політичні організації та рухи

Громадсько-політичні організації та рухи — це добровільні об’єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:

— наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

— загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

— дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини — виникненням екологічної катастрофи;

— реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;

-актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

— зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

— стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об’єднанню.

Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об’єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов’язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).

Громадські організації та рухи — це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й цінностями.

Свідченням колективістського характеру діяльності громадських організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури. Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об’єднанням громадян — політичним партіям, громадським організаціям і рухам. Такими принципами є: добровільність членства, виборність усіх керівних органів, підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій, гласність у роботі, колегіальність.

Громадські об’єднання найчастіше реалізують себе у вигляді формальних і неформальних громадських організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.

На базі формальних громадських організацій часто виникають неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко відрізнити від господарських об’єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об’єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних систем.

Громадські організації та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов’язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об’єднань, треба зупинитись на їхній топології. Насамперед, громадські організації та рухи можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи; національні.

Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:

за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки;

за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні;

за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);

за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;

за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров’я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.

Політичні рухи можна поділити на такі типи:

рухи, які виникли на класовій основі, — робітничий, селянський, дрібнобуржуазний;

рухи, які виникли на класоподібній основі, — інтелігенції, військових, докласових елементів;

міжкласові рухи — національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;

політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, — консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;

політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, — високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.

Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні — проти загрози руйнівної війни; екологічні — на захист навколишньої природи та умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи; статево-вікові — жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні — вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні.

Громадські організації та рухи виконують важливу роль у політичній системі, в суспільно-політичному житті в цілому. Вони є своєрідною з’єднувальною ланкою між функціонуванням державних органів і відповідними діями населення країни.

Громадські об’єднання надають велику допомогу владним структурам у виконанні функцій управління. Громадські організації та рухи привертають увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи вирішення проблем.

?36. Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб´єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб´єктів політики.

Вперше термін “ідеологія” (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. (“Елементи ідеології”).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з´явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб´єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами і становить предмет політичної ідеології.

Політична ідеологія виконує низку функцій:

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і долітично пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все вільше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. Її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від “чистої” науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об´єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому і разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб´єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко. Висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об´єднаннями людей.

?37. Консерватизм і неоконсерватизм

Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Неоконсервати́зм (від грец. νεος — новий і лат. conservo — зберігаю, охороняю) — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).

?38.Либерализм и неолиберализм

Либерализм — (от лат. liberalis, касающийся свободы, присущий свободному человеку), широкое идейное социальное и политическое движение с определенной социальной базой, системой политических партий с программными тактическими и стратегическими установками. Данная идеология объединяет сторонников буржуазно-парламентского строя и буржуазных свобод в экономической, политической и других сферах.

Термин либерализм вошел в широкое употребление в первой половине XIX ст., но идеология возникла в XVII?XVIII ст. когда буржуазия непосредственно выходит на историческую арену и заявляет свои права.

В политической истории Запада возникновение либерализма связано с развитием капиталистического общества и совпадает по времени с периодом буржуазных революций XVIII-XIX вв.

Центральное место среди идей либерализма занимает идея индивидуальной свободы.

Либерализм отстаивал самоценность человеческой личности и ее право на самостоятельное преследование личного интереса.

Либеральная теория «общественного договора» обосновывала суверенность народа как источника власти и формирование государства как договора между народом и правительством.

Классический либерализм решительно выступал за равенство граждан перед законом, защищал правовые основы демократии и парламентаризма.

Равенство в свободе по всеобщему закону – таков либеральный императив права.

Идея индивидуальной свободы нашла свое отражение в трудах:

Дж. Локка, Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтескье.

XIX в — считается «золотым веком либерализма».

В этот период многие мыслители уделяли данному понятию значительное внимание в своих трудах. Среди них необходимо выделить таких, как А. де Токвилль (Франция), Д.С. Милль (Англия), В. фон Гумбольдт (Германия).

Комплекс идей классического либерализма

в социальной сфере: утверждение абсолютной ценности человеческой личности и равенство всех людей, признание неотчуждаемых человеческих прав на жизнь, свободу, собственность

в экономике: признание частной собственности, на основе которой базируется общественное хозяйство, требование отмены ограничений и регламентаций со стороны государства

в экономике: признание частной собственности, на основе которой базируется общественное хозяйство, требование отмены ограничений и регламентаций со стороны государства

в политической сфере: признание прав человека, разделение законодательной и исполнительной властей, признание конкуренции.

Главной проблемой либеральной идеологии всегда являлось определение допустимой степени и характера государственного вмешательства в частную жизнь человека, совмещение демократии и свободы. Попытки решить эти вопросы и воплотить в жизнь идеи классического либерализма привели к возникновению в XX веке концепции «нового либерализма» или «неолиберализма».

Неолибералы проводят попытки реформирования классического либерализма, изменения его формы и идейного содержания.

В основу политической программы неолибералов были положены идеи необходимости участия масс в политическом процессе, согласия между управляющими и управляемыми. В целом неолиберализм пытается смягчить некоторые крайности в идеях либерализма.

?39.Сучасна соціал-демократія: коротка аналітична довідка

Соціал-демократія — напрямок в соціалістичному і робітничому русі, що виступає за перехід до соціально справедливого суспільства шляхом реформування. Соціал-демократами називають тих, хто виступає не за руйнування капіталізму, а за його удосконалення.

Джерела сучасної соціальної демократії з’явилися підчас ранньої промислової революції, саме в той час оформилася концепція утопічного соціалізму. Коли стало зрозуміло, що необхідно зробити деякі зміни, щоб заспокоїти невдоволення мас, уряди, що до недавнього часу повністю заохочував буржуазію, почали робити поступки, для запобігання народним хвилюванням, здатним перерости в соціальну революцію. Серед цих поступок основними були: 5-денний робочий тиждень і 8-годинний робочий день, понаднормова плата і поліпшені умови праці.

З часом, багато країн розвинули систему держави всезагального добробуту, сама назва якої свідчить про те, що вона передбачала підвищення добробуту кожного окремо взятого громадянина. Така концепція найчастіше надає населенню базисні потреби типу загальної освіти, охорони здоров’я та допомоги по безробіттю.

Соціал-демократи при владі

У роки «Великої депресії» ХХ століття багато держав звернулися за допомогою до соціал-демократичних партій, які завдяки державному регулюванню швидко справлялися з кризовою ситуацією. Прикладом тому є Швеція, де перший повністю соціалістичний уряд Ханссона зміг стабілізувати ситуацію лише за 2 роки, і з тих пір шведські виборці в більшості голосують за Соціал-демократичну партію Швеції — з того часу СДПШ лише один раз не отримала перемогу на виборах.

Демократичні соціалістичні партії в різний час брали активну участь і продовжують брати участь в урядах Швеції, Фінляндії, Німеччини, Франції, Великобританії, Іспанії, Португалії, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Норвегії, Угорщині, Польщі, Болгарії. Ці партії використовують соціалістичну ідеологію, а в економіці виступають за створення «держави всезагального добробуту». Підвищення пенсій і соціальних виплат — саме їх заслуга.

Принципи і погляди сучасної соціал-демократії

В цілому, соціал-демократи підтримують:

• Дотримання загальних принципів соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства.

• Принцип рівних прав і можливостей (а не тільки рівних можливостей, як у консерватизмі).

• Політичний та ідеологічний плюралізм.

• Соціально орієнтовану ринкову економіку на противагу абсолютизації вільного ринку.

• Обмежене державне регулювання економіки.

• Створення ефективних регулятивних механізмів у підприємництві в інтересах робітників і дрібного підприємництва.

• Принцип справедливої торгівлі.

• Рівноправність і захист усіх форм власності.

• Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з приватним.

• Націоналізацію стратегічно важливих підприємств, особливо у військовій, аерокосмічній, металургійній, нафтопереробній промисловості та енергетиці.

• Соціальне партнерство між трудящими і роботодавцями

• Скорочення розриву між багатими та бідними.

• Підтримку незаможних верств населення.

• Створення «держави всезагального добробуту».

• Систему захисту економічних прав робітників, що передбачає:

 обмеження робочого тижня (до 35-40 годин).

 поліпшення умов праці робітників.

 підвищення мінімальної зарплати.

 захист від невиправданого звільнення.

• Ефективну систему соціального захисту громадян.

• Всезагальну безкоштовну освіту, рівний доступ до якої має все населення країни.

• Державну систему всезагальної безкоштовної охорони здоров’я для всіх громадян країни.

• Державну допомогу у формі пенсій та допомоги по інвалідності та безробіттю.

• Державну допомогу по догляду за дітьми.

• Середній або високий рівень оподаткування, необхідний для фінансування державних витрат.

• Запровадження нових законів з охорони природи і навколишнього середовища.

• Зняття обмежень з імміграції та мирне співіснування культур і цивілізацій.

• Відкриту прогресивну соціальну політику.

• Демілітаризацію, скорочення військових арсеналів і неучасть в агресивних військових блоках.

• Захист інтересів трудящих — робітників, селян, фермерів, інтелігенції й середнього класу.

У ХХ столітті завдяки соціал-демократам було реалізовано ряд найважливіших реформ в соціально-політичній та економічній сфері, без яких важко уявити існування європейських країн.

Так, зокрема, з програм соціалістів до законодавства європейських країн перейшли положення про 8-годинний (а в ряді європейських країн — вже й 7-годинний) робочий день, запровадження пенсійного забезпечення, страхування на випадок хвороби (лікарняні) та безробіття, оплачуваних відпусток і т. ін. Всіх цих, звичних зараз соціальних гарантій, в більшості європейських країн сто років тому не існувало.

Сучасна соціал-демократія: коротка аналітична довідка

Соціал-демократія — напрямок в соціалістичному і робітничому русі, що виступає за перехід до соціально справедливого суспільства шляхом реформування. Соціал-демократами називають тих, хто виступає не за руйнування капіталізму, а за його удосконалення.

Джерела сучасної соціальної демократії з’явилися підчас ранньої промислової революції, саме в той час оформилася концепція утопічного соціалізму. Коли стало зрозуміло, що необхідно зробити деякі зміни, щоб заспокоїти невдоволення мас, уряди, що до недавнього часу повністю заохочував буржуазію, почали робити поступки, для запобігання народним хвилюванням, здатним перерости в соціальну революцію. Серед цих поступок основними були: 5-денний робочий тиждень і 8-годинний робочий день, понаднормова плата і поліпшені умови праці.

З часом, багато країн розвинули систему держави всезагального добробуту, сама назва якої свідчить про те, що вона передбачала підвищення добробуту кожного окремо взятого громадянина. Така концепція найчастіше надає населенню базисні потреби типу загальної освіти, охорони здоров’я та допомоги по безробіттю.

Соціал-демократи при владі

У роки «Великої депресії» ХХ століття багато держав звернулися за допомогою до соціал-демократичних партій, які завдяки державному регулюванню швидко справлялися з кризовою ситуацією. Прикладом тому є Швеція, де перший повністю соціалістичний уряд Ханссона зміг стабілізувати ситуацію лише за 2 роки, і з тих пір шведські виборці в більшості голосують за Соціал-демократичну партію Швеції — з того часу СДПШ лише один раз не отримала перемогу на виборах.

Демократичні соціалістичні партії в різний час брали активну участь і продовжують брати участь в урядах Швеції, Фінляндії, Німеччини, Франції, Великобританії, Іспанії, Португалії, Австрії, Бельгії, Нідерландах, Норвегії, Угорщині, Польщі, Болгарії. Ці партії використовують соціалістичну ідеологію, а в економіці виступають за створення «держави всезагального добробуту». Підвищення пенсій і соціальних виплат — саме їх заслуга.

Принципи і погляди сучасної соціал-демократії

В цілому, соціал-демократи підтримують:

• Дотримання загальних принципів соціальної справедливості, свободи, рівності і братерства.

• Принцип рівних прав і можливостей (а не тільки рівних можливостей, як у консерватизмі).

• Політичний та ідеологічний плюралізм.

• Соціально орієнтовану ринкову економіку на противагу абсолютизації вільного ринку.

• Обмежене державне регулювання економіки.

• Створення ефективних регулятивних механізмів у підприємництві в інтересах робітників і дрібного підприємництва.

• Принцип справедливої торгівлі.

• Рівноправність і захист усіх форм власності.

• Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з приватним.

• Націоналізацію стратегічно важливих підприємств, особливо у військовій, аерокосмічній, металургійній, нафтопереробній промисловості та енергетиці.

• Соціальне партнерство між трудящими і роботодавцями

• Скорочення розриву між багатими та бідними.

• Підтримку незаможних верств населення.

• Створення «держави всезагального добробуту».

• Систему захисту економічних прав робітників, що передбачає:

 обмеження робочого тижня (до 35-40 годин).

 поліпшення умов праці робітників.

 підвищення мінімальної зарплати.

 захист від невиправданого звільнення.

• Ефективну систему соціального захисту громадян.

• Всезагальну безкоштовну освіту, рівний доступ до якої має все населення країни.

• Державну систему всезагальної безкоштовної охорони здоров’я для всіх громадян країни.

• Державну допомогу у формі пенсій та допомоги по інвалідності та безробіттю.

• Державну допомогу по догляду за дітьми.

• Середній або високий рівень оподаткування, необхідний для фінансування державних витрат.

• Запровадження нових законів з охорони природи і навколишнього середовища.

• Зняття обмежень з імміграції та мирне співіснування культур і цивілізацій.

• Відкриту прогресивну соціальну політику.

• Демілітаризацію, скорочення військових арсеналів і неучасть в агресивних військових блоках.

• Захист інтересів трудящих — робітників, селян, фермерів, інтелігенції й середнього класу.

У ХХ столітті завдяки соціал-демократам було реалізовано ряд найважливіших реформ в соціально-політичній та економічній сфері, без яких важко уявити існування європейських країн.

Так, зокрема, з програм соціалістів до законодавства європейських країн перейшли положення про 8-годинний (а в ряді європейських країн — вже й 7-годинний) робочий день, запровадження пенсійного забезпечення, страхування на випадок хвороби (лікарняні) та безробіття, оплачуваних відпусток і т. ін. Всіх цих, звичних зараз соціальних гарантій, в більшості європейських країн сто років тому не існувало.

?40. Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб’єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб’єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб’єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.

Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

— Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

— Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

— Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

— Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб’єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

— Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв’язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.

Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).

У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.

Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно «чистого» й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям «політична субкультура».

?41. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Вперше цей термін застосували у XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард.

Політична соціалізація передбачає комплекс заходів , які готують людину до життя у сфері політики, визначають її політичну поведінку, впливають на уподобання та рішення.

Високий рівень політичної соціалізації громадян є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

– прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

– створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;

– якісне перетворення відповідних елементів політичної культури

– необхідної умови суспільних змін.

– характер соціальної стратифікації суспільства;

– система освіти та виховання;

ТИПИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ. Залежно від характеру взаємодії політичної системи та особи виділяють такі типи політичної соціалізації:

Гармонійний тип передбачає певну культурну однорідність, усталені демократичні традиції і громадянське суспільство, здатне забезпечити відносно рівноправний діалог індивіда та влади.

Плюралістичний тип забезпечує опосередковану взаємодію індивіда та влади через різноманітні субкультури. Об’єднавчим політико-культурним кодом тут виступають цінності ліберальної цивілізації – свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, плюралізм, демократія.

Конфліктний тип проявляє політичне насильство через релігійну, етнічну, ментальну, культурну багатоманітність, низький рівень життя та практичну відсутність базового політико-культурного коду.

Гегемоністський тип вводить людину у політику через визнання цінностей певної групи, класу, етносу, релігії, політичної ідеології.

?42. Місце і роль засобів масової інформації в житті громадян.

В политической системе современного демократического общества все более важную роль играют средства массовой информации. Под последним понимают газеты, журналы, теле- и радиопрограммы, кинодокументалистику, информационные агентства, другие периодические формы публичного распространения массовой информации. Они выступают посредником между журналистом, подписчиком и аудиторией. В процессе функционирования средства массовой информации осуществляют двусторонняя связь между ко-мунікатором (тем, кто предоставляет информацию) и реципиентом (тем, кто ее воспринимает), другими словами, происходит свое-родное общения, но не личностный, как в повседневной практике, а с помощью массовых форм связи. Между коммуникатором и реципиентом существует технический канал связи.

Журналистика как средство массовой информации вместе с тем является выразителем интересов общества, его различных социальных групп, категорий, отдельных личностей. Понятно, что деятельность средств массовой информации имеет важные общественно-политические последствия, поскольку характер массовой информации, адресованное аудитории, определяет в значительной мере ее отношение к действительности и направление социальных акций.

Средства массовой информации оказывают серьезное влияние на общество, его состояние и развитие. Они могут способствовать прогрессу или тормозить его. Характерной в этом отношении является деятельность средств массовой информации в тоталитарном обществе. С одной стороны, они становятся жертвой тоталитарного режима, теряя все положительные качества свободной трибуны, средства информирования населения, а с другой — выступают как средство тоталитарного режима. Интенсивное использование средств массовой информации — особенность этого режима.

Каковы же характерные черты средств массовой информации в тоталитарном обществе? Они — порождение и продолжение самой системы с ее чрезмерной централизацией, безусловным подчинением центру, командными методами руководства, подавлением даже малейшего инакомыслия и инициативы, догматизмом и прислужничеством. Однопартийная система, жесткое планирование в экономике, отсутствие материальной заинтересованности в качественной работе, канонизация единой идеологии с ее мифами и стереотипами, оторванность от реальности, постоянные поиски врага, наліплювання ярлыков- все это не могло не сказаться на работе средств массовой информации.

У взаємодії політики й релігії простежуються дві основні тенденції: релігізація політики й політизація релігії (за І. Дзюбком).

— врахування в політиці стану релігійності в суспільстві;

— використання релігійного фактору для досягнення політичних цілей;

— використання церквою державних ЗМІ для пропаганди віровчення;

— створення можливостей для релігійного виховання в недержавних навчальних та виховних закладах;

— розробка політики, яка забезпечує нормальні умови для віруючих.

— участь у політичній діяльності служителів культу, релігійних організацій;

— функціонування політичних партій та рухів на релігійній основі;

— участь церкви у врегулюванні політичних та соціальних конфліктів.

1) релігійна свідомість (релігійна ідеологія, релігійна філософія, теологія, релігійно-орієнтовані теорії, релігійна психологія (почуття, уявлення, бачення, емоції);

2) релігійна діяльність або культ (проповіді, молитви, обряди, богослужіння, свята, піст);

3) релігійні організації (конфесійні керівні центри, низові організації).

Політика й релігія мають багато спільних функцій. Функції політики:

— пізнавально-прогностична. Функції релігії:

Церква має такі основні напрямки суспільно-політичної діяльності: формування впливу на ставлення парафіян до суспільства, пропаганда соціально-політичних аспектів релігійних теорій, участь у масових акціях, захист суспільно-політичного ладу, функціонування церкви як елементу політичної системи.

Наявність взаємозв’язку між релігією і політикою очевидна. Релігія ніколи не означала тільки віру в Бога і в потойбічне життя, здійснення релігійних обрядів. Релігія по-своєму пояснює реально існуючий світ і регулює реальні відносини між людьми.

Якісно новим етапом у посиленні суспільно-політичної ролі релігії було виникнення церкви як релігійної організаційної структури. Розвивалася церква, а разом з нею посилювались її політичні функції. Соціальне вчення кожної церкви по-своєму формулює кінцеву «земну» ціль для мільйонів віруючих, рух до якої стає змістом їх повсякденного життя.

З трьох світових релігій найбільш чіткі соціально-політичні доктрини мають іслам і християнство. У буддизмі соціально-політична доктрина простежується слабо, у силу його особливих основних постулатів. Це вчення не ставить своєю метою перетворювати або покращувати суспільні відносини.

Здобуття Україною незалежності привело до формування різних підходів стосовно перспектив державно-церковних відносин, їх можна звести до трьох основних шляхів реформування: забезпечення рівності всім релігійним організаціям, надання державного статусу окремим християнським церквам, повне дотримання принципу свободи совісті.

Державно-релігійні відносини реалізовуються відповідно до Конституції України, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»». Загальний зміст цих документів визначає Україну як світську державу, що не надає переваги жодній релігійній організації.

Найбільш висока релігійна активність у західному регіоні, середня — у північно-західному, низька — у південно-східному. Україна — поліконфесійна держава, 54 % громад є православними. З них найбільшу кількість мають УПЦ МП, УГОД КП, УАПЦ. Організаційно й чисельно зміцнюються громади протестантів, мусульман. Особливо швидко зростаєкількість релігійних організацій новітніх конфесій (кришнаїтів, РУН-віри, мормонів) та ін.

Элиты типологизируются по ряду оснований:

По отношению к власти выделяют:

неправящую или контрэлиту

По результатам деятельности(эффективности):

1 элиту крови или аристократию; элиту богатства; или плутократию; элиту знаний; или меритократию

2 деспотические, тоталитарные, либеральные и демократические элиты

В.Парето выделял два главных типа элит:»львы»и»лисы»

Существуют две основные системы рекрутирования элит — антрепренерская и гильдий. В реальной действительности они в той или иной форме сочетаются, и недостатки одной компенсируются достоинствами другой.

Антрепренерскую систему отличают:

1) открытость, широкие возможности для представителей любых общественных групп претендовать на занятие лидирующих позиций;

2) небольшое число институциональных фильтров, то есть формальных требований для занятия должностей;

3) широкий круг участвующих в отборе, в который могут войти все избиратели страны;

4) высокая конкурентность отбора, острота соперничества за занятие руководящих позиций;

5) первостепенная значимость личных качеств, индивидуальной активности, умения найти поддержку избирателей.

Эта система демократична и наиболее приемлема для людей динамичных, образованных, способных к инновациям. Ее недостатками являются частая смена курса в связи с изменениями в правящей элите, слабая предсказуемость политических решений, конфликты внутри элиты, значительная вероятность выдвижения людей непрофессиональных, склонных к популизму и внешнему эффекту.В целом же, как показывает практика, антрепренерская система наиболее отвечает современным реалиям.

Для формирующегося постиндустриального общества основным критерием рекрутирования элиты являются способности, но сохраняют свое значение и факторы происхождения, собственности.

Для системы гильдий характерны:

1) закрытость, отбор претендентов на высокие посты главным образом из низших слоев самой элиты, их медленное постепенное продвижение по ступеням служебной иерархии;

2) высокая степень институционализации процесса отбора, наличие многочисленных фильтров — формальных требований для занятия должности: партийность, возраст, стаж работы, образование, уровень занимаемой ранее должности, положительная характеристика, национальность и т. д.;

3) узкий, относительно закрытый круг селектората, в который, как правило, входят лишь члены вышестоящего руководящего органа или даже один первый руководитель — глава правительства или фирмы, первый секретарь райкома партии и т. п.;

4) тенденция к воспроизводству существующего типа элиты, вытекающая из вышеизложенных характеристик.

Система гильдий преобладала в странах тоталитарных. Система гильдий также имеет свои достоинства и недостатки. К числу ее сильных сторон относятся высокая предсказуемость политических изменений, преемственность политических курсов, малая вероятность внутренних конфликтов. В то же время система гильдий генерирует бюрократизм, порождает консерватизм и конформизм. Без дополнения конкурентными механизмами она ведет к постепенной деградации элиты, ее отрыву от общества и превращению в привилегированную касту, неспособную к эффективному управлению.

Концепции: «макиавелистический», ценностный, структурно-функциональный и либеральный.

«Макиавелистический» подход берёт начало от элитаристских концепций Моска и Парето. Решающее значение этот подход придаёт различиям между пассивным большинством — массой и властвующим привилегированным меньшинством — элитой, которая наделена особыми способностями к управлению различными сферами общества и прежде всего экономической и политической. При этом нравственная оценка качеств и способностей элиты, её способов достижения власти по существу игнорируется. Главной считается управляющая, административная функция элиты, её руководящее и господствующее положение по отношению к подчинённой ей «инертной и нетворческой массе».

Ценностный подход в отличие от макиавелистического считает элиту не только «организованным управляющим меньшинством», но и наиболее творческой и продуктивной частью общества, наделённой высокими интеллектуальными и нравственными качествами. Это подход более тяготеет к некоторым положениям Михельса, который наделял элиту особыми «аристократическими чертами», как индивидуальными, так и нравственными.

Ценностный подход к проблеме элитарности общества, как и макиавеллистский, неоднократно подвергался критике в отечественной и западной политологии за абсолютизацию роли правящей элиты в обществе и её жестокое противопоставление пассивному большинству.

Обстоятельная характеристика основных признаков правящей элиты была дана сторонниками структурно-функционального подхода. Они впервые выделили в качестве главного признака элиты её социальный статус в системе властных структур.

По мнению представителей этого подхода американских политологов Гарольда Лассуэла (1902-1978) и Сеймура Липсета (р. 1922), к элите относятся те личности и группы людей, которые обладают высоким социальным положением в обществе и занимают ключевые командные позиции в важнейших институтах и организациях общества (экономических, политических, военных). Они осуществляют наиболее важные управленческие функции в обществе и оказывают значительное влияние на выработку и принятие таких решений, которые имеют существенные последствия для развития общества.

Либеральный подход к элитарности общества отличают демократичность и отрицание ряда жестоких установок классических теорий элит. К активным сторонникам этого подхода можно отнести австрийского социолога Йозефа Алоиса Шумпетера (1883-1950) и американского социолога и политолога Чарлза Райта Миллса (1916-1962). Следуя элитарной традиции, они определили элиту как властвующее меньшинство, занимающее в государственных и экономических институтах общества стратегические позиции и оказывающее значительное влияние на жизнь большинства людей.

Шумпетер полагал, что элита достигает своего высокого положения в острой конкурентной борьбе. Определяя демократию как периодическую смену политических руководителей, он считал, что политическая элиты выступает защитницей либеральных демократических ценностей.

В отличие от него Миллс отстаивал леволиберальную концепцию элиты и подходил с критических позиций к оценке правящей элиты. В работе «Властвующая элита» он на примере американской элиты показывает, каким образом, прикрываясь либеральной фразеологией, правящая элита осуществляет своё господство. Удерживая власть, богатство, престиж посредством институтов насилия, средств массовой коммуникации и рекламы, элита окружает себя множеством советников и имиджмейкеров, которые создают ей общественное лицо и оказывают определяющее влияние на многие её решения. Ключ к пониманию могущества американской элиты следует искать, по мнению Миллса, в «иерархических институтах — государстве, корпорации, армии — они образуют собой орудия власти». Определяя элиту как «высшую социальную прослойку», как центральное ядро высших социальных классов, Миллс отмечал, что она представляет собой некое «компактное социальное и психологическое целое», члены которого связаны определёнными деловыми и неформальными отношениями. Миллс подробно останавливается на анализе такого признака элиты как престиж. Он отмечает, что престиж членов элиты определяется в первую очередь престижем возглавляемых ими учреждений. При этом престиж представителей экономической элиты отличается от престижа политических руководителей. Если престиж бизнесмена определяется масштабами его предприятия или корпорации, престиж члена конгресса измеряется количеством голосов, которыми он располагает, и комиссий, в которых он состоит. По мнению Миллса, чем больше престижа вы имеете, тем больше Вы можете его приобрести.

Таким образом, существование политических элит в обществе обусловливается действием ряда объективных тенденций. Общество нуждается в профессиональном управляющем воздействии, что вызывает необходимость в разделении труда на управляющих и управляемых. Ему необходимы люди, обладающие специальными знаниями, навыками, опытом, способные осуществлять управленческие функции. Управленческий труд высоко оценивается и стимулируется в обществе, а близость к власти открывает широкие возможности для реализации индивидуальных потребностей. Это обстоятельство заставляет многих людей стремиться во властные институты. Наконец, существование политической элиты обусловлено пассивностью широких слоёв населения, которые, занимаясь решением собственных повседневных проблем, обычно предпочитают держаться подальше от политики.

?45. Природа, соціальна сутність і типологія політичного лідерства.

Суспільне, а в класовому суспільстві й політичне лідерство внутрішньо притаманне природі людини, притаманне всім людським спільнотам, є стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення існуючих проблем. Уже на перших етапах розвитку людства без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання існування роду людського було би просто немислимим. А це, у свою чергу, зумовлювало вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали б досвідченіші, розумніші, сильніші, людяніші особис­тості. Вони отримували визнання, довіру, авторитет серед своїх одноплемінників, ставали лідерами.

З розвитком соціального життя еволюціонізував і феномен суспільного лідерства: ускладнювалася його ієрархія, відповідні зв’язки й відносини, зростала кількість проблем, що вирішувалася. Від лідерства конкретної особи суспільство переходило до складніших його форм [9]. З розвитком приватної власності на засоби виробництва, появою класів, становленням держави лідерство стало характеризувати політичні процеси, стало активним елементом державного життя.

Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати: там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з’явитися й лідери, а з ускладненням соціального життя — і політичні лідери. якщо говорити про суспільно-по­літичне лідерство як явище, то насамперед треба зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним «нервовим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій суспільного розвитку.

Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:

3) раціонально-легальне лідерство [11].

Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно, як правило, для «до- індустріального» суспільства). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У цьому разі влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М. Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.

Надзвичайно велике значення в становленні харизматичного лідера має використання специфічної техніки впливу на маси, зміст якої надзвичайно точно сформулював Ф. Ніцше: «Легко дати рецепт того, що натовп називає великою людиною. За всіх умов необхідно давати йому (народу) те, що йому дуже приємно, або спочатку вбити йому в голову, що те або інше було б приємним, а потім дати йому це. Але ні в якому разі не одразу; навпаки, слід завойовувати це з величезним напруженням, або робити вигляд, що завойовуєш. Натовп повинен мати уявлення, що перед ним могутня і навіть нездоланна сила волі; або щонайменше треба робити вигляд, що така сила існує» [12].

У суспільному житті явище харизми виникає зі складного поєднання раціональних та ірраціональних моментів політичної діяльності лідера. Складовими харизми можуть бути й особиста привабливість лідера, і наявність у нього виняткових ораторських здібностей, і його складний і тяжкий життєвий шлях, і такі його риси, як далекоглядність та рішучість, які він виявив у критичні, поворотні моменти історичного розвитку. Водночас політичне лідерство за певних умов може набирати комічних, а іноді й страшних, гротескових форм. Ось чому суть цього суспільного феномену необхідно знати та уважно вивчати.

І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом лідеру надаються широкі (згідно із законом) повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.

Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:

лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;

«комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;

«маріонетка» — ним керують його прибічники;

«пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя.

Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії.

?46. Політичне лідерство в Україні: проблеми, тенденції.

Процеси модернізації і демократизації в сучасній Україніроблять актуальною потребу формування політичного лідерства, здатного забезпечити компетентність державного управління й реформаторський шлях суспільного розвитку.

Політичне лідерство – одна з центральних проблем політології, безпосередньо пов’язаних із характером і якістю політичної влади, конкретним способом її структурування та легітимації. Демократичне лідеротворення, яке для більшості країн Європи є нормою, в нашій державі лише утверджується та визначає подальшу перспективу організації політичної влади. Система формування політичного лідерства вбирає відповідно типові зразки цивілізаційного досвіду продукування лідерів та еліт й нові українські пріоритети кадрової політики. На механізм лідеротворення покладаються важливі функції, як-то стабілізація політичної системи, активізація впливу громадськості на прийняття політичних рішень, підтримка демократичних цінностей та інститутів. Тож від ефективності його діяльності залежить не лише якість політичної влади, а і в цілому суспільний прогрес.

Сьогодні в Україні формується загальнонаціональна система політичного лідерства, що має базуватися на набутому політичному (соціокультурному) досвіді усіх попередніх епох, кожна з яких збагатила вітчизняну політичну історію. Зміна змісту та функцій політичного лідерства/керівництва, його моделі визначається динамікою суспільних перетворень і конкретною історичною ситуацією. Подальший розвиток України (не лише в політичній сфері) багато в чому залежить від побудови адекватної системи політичного лідерства, яка на сучасному етапі відповідала б нагальним потребам українського суспільства.

Дослідження політичного лідерства на ґрунті українських перетворень у перехідному стані від авторитаризму до демократії потребує вивчення участі у цих суспільно-політичних процесах різних політичних сил та готовності їх лідерів продукувати слідування демократичним і загальнолюдським цінностям. Варто наголосити, що накопичений досвід, і насамперед український, показує наявність суттєвих особливостей у становленні, формуванні і розвитку політичного лідерства як інституції громадянського суспільства у використанні механізмів політичного керівництва.

Однією з найважливіших політичних проблем сучасного суспільства є проблема формування політичного лідерства. Сьогодні в суспільстві, як ніколи, висока потреба в політичному лідері, здатному швидко і чітко реагувати на проблеми, що постають перед суспільством, і головне, здатному знаходити ефективні шляхи вирішення позначених проблем.

З початком політичних перетворень в середині 80-х років ХХ ст. в СРСР пішли в минуле суперечки про те, хто творить історичний процес: маси або особа? Сьогодні панує розуміння важливості кожного суб’єкта суспільних відносин відповідно до відведеної йому ролі. Бурхливий перебіг політичного процесу в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, висунув достатньо велику кількість людей, чий особистий вплив дозволяє їм відігравати істотну роль в соціальному розвитку суспільства. Політичне лідерство, таким чином, займає в сучасних умовах особливе положення у зв’язку з тим, що воно зримо і значущо впливає на хід політичних подій.

Головний зміст політичного лідерства полягає у тому, що за всієї різноспрямованості впливу воно виступає інтегративною складовою організації суспільства в цілому та побудови правової й демократичної держави в Україні зокрема.

Політичне лідерство в сучасній Україні набуває демократичних пріоритетів: спрямування на легалізацію національно-державної політики, створення законодавчо-правової бази, персоніфікації, професіоналізації, інституціоналізації й іншi. Політичне лідерство, маючи численні важелі впливу на процес управління суспільством, все-таки, значною мірою визначається як вплив на владу або як володіння владою. Як свідчить політична практика, ефективність лідерства залежить від взаємодії, взаємовпливу лідера та його послідовників, від розподілу влади між ними.

Україна перебуває лише на початку процесу формування нового типу реального політичного лідерства. Він частково утруднений несприятливими умовами в розвитку демократії та зміцненні основ державності. Тенденції розвитку політичного лідерства в Україні близькі до тенденцій, які можна спостерігати в інших країнах пострадянського простору: постійна зміна і боротьба генерацій політиків, неконтрольований громадськістю «лобізм» як форма політико-економічного тиску. Все це негативно позначається на діяльності політиків, котрі претендують на статус лідера. А тим часом ситуація в країні владно вимагає формування якісно інших політичних лідерів, насамперед, з точки зору їх професіоналізму, творчості, інтелектуальних можливостей, нарешті – духовності. Брак лідерів нового типу створює загрозу демократизації суспільства.

Політичне лідерство, не дивлячись на деякі недоліки, є позитивним чинником українського суспільства, що розвивається. Дослідження елементів політичного лідерства, зокрема тенденцій формування даного політичного інституту, сприятиме створенню умов для більш ефективного функціонування цього інституту.

?47. Сутність і особливості етнополітики. Етнополітична реальність сучасної України.

Етнонаціональна політика за складних і неоднознач-них умов сучасних національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового змісту. Ба-гатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утво-рилися внаслідок поневолення інших народів та реалі-зації імперської політики «поділяй і владарюй», не витримали випробування часом і розвалилися під тис-ком національно-визвольної боротьби народів за право бути вільними й незалежними. Пріоритет загальнолюд-ських цінностей, який став головним принципом у дія-льності демократичних держав, зумовив необхідність нових підходів політико-владних структур до націо-нального питання.

У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перс-пектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У про-цесі формування територіальної, соціально-економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних фа-кторів посилюється процес самоідентифікації й консо-лідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософ-ськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість.

Сутність етнополітичної свідомості полягає у зістав-ленні власних інтересів із запитами інших етносуб’єктів, а також у з’ясуванні засобів і ступеня державного втру-чання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозво-ляє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб’єктами політики та ін-ститутами влади. Етноси, які не здатні піднятися до рі-вня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюю-ться на об’єкт маніпуляцій або на засіб досягнен-ня інтересів інших політичних суб’єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). В етносів, що усвідоми-ли свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін.

Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політи-кою. До них належать:

1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер взаємозв’язків етносів між собою й інститута-ми влади. У змістовному плані вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й багатона-ціонального електорату, національних рухів і партій та ін. Показником етнополітичного життя тут є характер відносин суб’єктів етнополітики у змаганні за політичне панування або задоволення власних інтересів — свідоме національне примирення чи міжнаціональний конфлікт, стабільність чи криза поліетнічного суспільства.

2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперерв-ним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування націо-нальних еліт.

3. Етнополітична організація як частина організацій-них структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає ви-значеної спрямованості процесові міжетнічних відно-син. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві.

Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно-політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як «збирання носіїв етничності». Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін.

Другий етап — це «мобілізація єтничних груп», коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві.

Третій етап — «політізація етнічності». Це — вступлення в якесь протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій може бути широким:

1) за визнання своєї національної незалежності;

2) боротьба за досягнення автоносності;

3) діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій;

4) тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах.

Етнополітичні знання покликані допомогти людям:

— звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично-націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності;

— виховувати національне взаєморозуміння, толе-рантність до думок і поглядів представників різних ет-носів;

— зрозуміти глибинні витоки етнополітичного рене-сансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні;

— усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності;

— формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використову-вати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості;

— озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання.

Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріорите-тів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального від-родження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталі-тет української нації (поважання прав усіх національно-стей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) за-безпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важли-вій і делікатній сфері, як етнополітика держави.

?48. Політичні конфлікти: сутність, типи, функції та проблеми врегулювання.

Конфлікт — це така стадія або форма розвитку соціального процесу, коли складаючі його сторони досягають стану полярності, моменту взаємосуперечен-ня і наявності протиріч. Кульмінацією конфлікту є криза, що характеризується крайнім ступенем загострення суперечностей між соціальними суб’єктами.

Політичний конфлікт — один із видів соціальних конфліктів, специфіка якого визначається особливостями розвитку політичної дійсності. У його основі знаходиться боротьба учасників політичного процесу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпорядження ресурсами, за те, що складає влада і політичне панування.

Політичний конфлікт складається з таких компонентів.

3) просторово-часові параметри;

4) етапи та інтенсивність; 4) наслідки та результати.

Кожній політичній системі властива своя ієрархічна структура політичних статусів: одні панують — інші підкоряються, одні приймають політичні рішення — інші ні, одні користуються довірою з боку підлеглих — інші її не мають. Ступінь нерівності цих політичних статусів визначає масштаби і глибину політичних конфліктів у будь-якому суспільстві. Таким чином, політичні конфлікти відбивають об’єктивні протиріччя, які існують у суспільстві, що виявляється в розбіжності статусів суб’єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, можливостей у виборі засобів, форм і методів ведення політичної боротьби.

Причини виникнення конкретних політичних конфліктів можуть бути різні — економічні, політичні, ідеологічні, соціально-психологічні, релігійні та ін. Як правило, в основі будь-якого великого політичного конфлікту лежить багато причин як об’єктивного, так і суб’єктивного порядку. В одних випадках на перший план виходять соціально-економічні причини, в інших— ідеологічні розходження політичних сил, що протистоять одна одній щодо базових цінностей і політичних, ідеалів суспільства, оцінок історичних і актуальних політичних подій. Однією з причин появи політичних конфліктів можуть бути процеси активної самоідентифікації громадян, усвідомлення ними своєї приналежності до певних етнічних, релігійних та інших спільнот.

У сучасній політичній літературі існують різні типології політичних конфліктів, що відображають складність і багатогранність політичної дійсності. Розглянемо деякі з них. З погляду масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів, розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти — це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Вони можуть виникнути внаслідок розбіжності територіальних, економічних, військових та інших інтересів між державами.

Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами. Це відбувається тоді, коли правляча еліта не виражає корінних інтересів більшості, знаходиться на службі інтересів меншості. Тоді політичну еліту маси вважають антинародною хунтою.

У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні та зовнішньополітичні. До перших належать міжкласові, міжетнічні та міжконфесійні. Оскільки політичне життя відбувається в умовах багатопартійності, то можливі й реально досить часто трапляються міжпартійні конфлікти, конфлікти між партійними лідерами, а також між гілками влади та їхніми лідерами. Останній вид конфліктів у переважній більшості випадків призводить до політичної кризи, дестабілізації в суспільстві, загострення протистоянь, невпевненості мас населення і недовіри до всіх гілок влади. Цей вид конфліктів — це боротьба за провідні посади в політичній системі, а також за завоювання позицій у важливих соціально-політичних питаннях. Найчастіше він проявляється в перехідний період розвитку суспільства і посилюється, коли до цієї боротьби залучаються засоби масової інформації.

Повстання — масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма його — збройне повстання.

Путч — специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину армії, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим.

Заколот — збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території.

Політичний страйк— найвища форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією.